Іменем сонця. Юрій Сорока

що помилився, коли в сінях знову почувся рух і у двері постукали. Цього разу значно галантніше.

      – Хто такий?!

      У відповідь жодного слова, а за мить знову стукіт.

      – Увійдіть! – Семен упіймав себе на думці, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справді відбулось щось важливе? Втім, він завжди з повагою ставився до бажання сторонніх побути наодинці й вимагав такої поваги до власних бажань. Але… Невже сам каштелян?

      Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун років шістдесяти, у шитому золотом кармазині, з пишними сивими вусами. На голові насунута майже на очі боброва шапка. Маючи за спиною двох озброєних мушкетерів, навпроти Семена стояв Анджей Ґурський. І хоча поважний сенатор сейму і управитель ключової фортеці південного кордону Речі Посполитої намагався виглядати так, як належить особі його статусу, Семен одразу ж помітив, що той перебуває у вкрай розгубленому стані.

      – Дозволиш? – зиркнув каштелян на Семена. – Чи, можливо, виженеш, як вигнав мого посланця?

      – Прошу вибачення, сенаторе, – Паливода зрозумів, що слід розрядити ситуацію. – Можливо, я не надто гарно повівся з вашим служником, але маю на те причини…

      Анджей Ґурський стомлено здійняв руку, немов захищаючись від потоку слів. Він стяг з голови шапку, розстебнув застібку киреї і без запрошення сів на один зі стільців. З грудей у нього виривалось важке дихання, яке часто супроводжує людей його комплекції.

      – До біса реверанси, Ольховський, – сказав, дещо відхекавшись. – Не до них. Я надто старий для речей, які раптом упали на мою голову. Хоча ніхто не зможе сказати, що я застарий, аби зайняти своє місце у шерензі гусар. Пані Беата, моя дружина, вважає, що це не так. Вона наголошує, що ризикувати життям у битвах мають молоді. А я віддав молодість королівській службі й тепер маю пожинати плоди своєї служби. Саме тому я стою на чолі такої фортеці, як Кам’янець. Як вважаєш, вона має рацію?

      Семен знизав плечами.

      – З вашою дружиною важко не погодитись, – ска- зав він.

      – Але я не погоджуюсь! Те, що мушу пережити тут, зведе мене в могилу скоріше, аніж ворожі клинки.

      – Справді?

      Ґурський вдав, що не помітив іронії.

      – Маю до тебе справу, подобається тобі це чи ні, – сказав він.

      Семен випустив мале кілечко тютюнового диму.

      – Настільки нагальну, що ясний пан був змушений шукати мого товариства у таку пізню годину?

      – Саме так. Справа не терпить зволікання.

      Семен зітхнув.

      – Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, – сказав він. – Вранці я збираюсь покинути Кам’янець.

      Від погляду, яким зміряв Семена Ґурський, стало зрозуміло, що його плани відрізняються від планів каштеляна докорінним чином. Він повернувся до супроводжуючих мушкетерів і помахом руки видалив їх за двері. Після цього поглянув на Паливоду.

      – Ольховський, я прожив довге життя і бачив досить багато поганого. Але подібного не бачив у своєму житті ніхто з живих. Сам диявол покинув пекло і розпочав творити свої нечестиві діяння зовсім поруч! Ти маєш допомогти