Лiтература. Отсутствует

давньоруські й іноземні літописи. «Повість временних літ», що так всепереможно дійшла до наших днів, творилась ним близько 1113 року. Слід зазначити, що Нестор не був єдиним автором цієї літературної пам’ятки. Він звів в одне ціле різні літописи, створені його попередниками, творчо опрацював і збагатив їх своїми записами.

      Ще одна цікава деталь – «Повість временних літ» написана на бухарському папері, який Нестор приватно купував у хорезмського купця.

      У середині XII ст. одним з видатних проповідників-ритрів був інший митрополит – Климент Смолянич. Про нього в літописах говориться як про книжника і філософа, «якого на Руській землі ще не бувало».

      Найталановитішим представником урочистої, стилістично забарвленої проповіді у другій половині XII ст. був Кирило Туровський, який проявив себе також і як талановитий поет.

      До національних пам’яток відносять твори, що відображали особливості українського життя. Нині зафіксовано понад 200 літописних книжок, які писалися протягом тривалого періоду аж до XVIII ст.

      Козацькі літописи

      Козацько-старшинські літописи, в яких розповідалося про визвольну боротьбу українського народу 1648 – 1654 років, як жанр літератури виниклиу XVII ст. Найповніше про Хмельниччину, життя народу в той період, його боротьбу за волю йдеться в літописах Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка.

      Поняття «козацькі літописи» було введене в науковий обіг, як стверджує Микола Зеров, саме  Самійлом Величком, а вже згодом підхоплене істориками XIX ст.

      Вони, власне, і становлять вершину українського літописання VII—XVIII ст.

      Автори їх – люди досвідчені, вони мали ґрунтовну освіту в Києво-Могилянській академії, брали участь в описаних ними епохальних подіях.

      Найбільшим за обсягом є Літопис (оригінал його складається з чотирьох томів) Самійла Васильовича Величка – канцеляриста Війська Запорізького, завершений в селі Жуках Полтавського повіту в 1720 році.

      Глава 2. Чи скінчився час епосу

      Епос існував у літературі завжди. Він міг мати форму поеми, трагедії, прозового твору, а з появою в новітні часи роману став одним із чинників величного прозового твору.

      На основі колективних народних епопей, ірландських саг, німецьких та англійських пісень, французьких балад, українських дум виникли авторські епопеї. Це «Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі та ін.

      Епос (від грецьк. epos – слово, розповідь) бере початок у міфології та усній народній творчості. У Стародавній Греції героїчні епопеї існували у вигляді великих циклів народних сказань, пісень і легенд, які оповідали про найвиразніші історичні події, легендарних осіб.

      У середні віки з’явилися такі різновиди, як лицарська та народна епопея – англосаксонська епічна поема «Беофульф»; обробка старовинних германських сказань; «Пісня про Нібелунгів».

      Епоха Відродження дала «Шаленого