Полтава. Розповідь про загибель однієї армії. Петер Енґлунд

що пожирає все і всіх, у ній можна до певної міри лишатися збоку й самому вирішувати, наскільки ти в неї встрянеш. Обов’язки служби були тоді менші, ніж тепер, і для тих, хто дивився на війну як на годівницю, вона була, звичайно, майже нормальним станом, у сумних рамцях якого знаходилося місце і для родинного життя. Що такий відсторонений погляд на війну мали й прості люди, свідчить те, що битва інколи могла бути для них справжнім видовищем. Бувало, що цілі валки цивільного населення вибирались подивитися на якусь битву, наче йшлося про велетенську театральну виставу. (Зрештою, таке існувало ще і в ХІХ столітті.)

      Унизу, в прибережній долині Ворскли, з того боку, де було місто, тяглася низка шведських польових оборонних споруд, серед них – три редути, пов’язані між собою довгими ходами сполучення та валами. Ці споруди з’явилися в середині травня як безпосередній відгук на спробу росіян саме в цьому місці перейти Ворсклу. Обидва супротивники зібрали свої сили навколо цього гарячого місця й почали завзято копати шанці та відповідно зміцнювати свої позиції. Потім стався обмін потужними ударами. Якийсь час здавалося, що боротьба набуває форми справжньої позиційної війни, учасники її кожен зі свого боку річки копали в чорноземі один за одним шанці. Це було спортивне змагання з боротьби, яке росіяни десь через місяць програли: вони відмовилися від спроби звільнити обложене місто в такий спосіб і натомість перейшли річку далі на північ. (Шведські загони, яких послали на другий берег до щойно залишених російських укріплень, зруйнували їх і забрали із собою як здобич усього потроху: залізні й дерев’яні лопати, барила з горілкою і кількох «болотяних дідьків», що забагато хильнули, позасинали, і потім про них у загальному шарварку забули.)

      Від північного й західного країв Яківчанського лісу, до яких причепилися двоє чи троє сіл і кілька розкиданих невеличких хат, відхиляла своє незворушне обличчя рівнина. Суха піщана земля стелилася в далину легкими, спокійними хвилями. Подекуди на ній траплялися невисокі пагорби, кряж або улоговини. Шведським солдатам, народженим у суцільних лісових хащах, ці степи, що розляглися до самого обрію, мабуть, здавалися дивом. Один із них, Андерс Пільстрем, хорунжий Далекарлійського полку, писав у своєму щоденнику про новий для них краєвид, який вони побачили тут, в Україні, і, між іншим, зазначив, як легко заблукати на «неоглядних пласких полях» цієї країни. Але тут, поблизу річки, місцевість не була рівна, мов підлога в бенкетній залі. Від найвищого місця біля самих берегових круч, що спадали до води поблизу села Патлаївки, вона поступово знижувалася на захід і на південь. Кряжі й улоговини тут закінчувалися й переходили у спокійні обриси рівнини. На ній далеко не з кожного місця відкривався широкий овид, що варто запам’ятати, бо це найближчими днями матиме важливе значення. А ще на цій рівнині в певних місцях можна було сховатися в балках; навіть найнепоказніші кряжі могли заступити овид і неабияк обмежити поле зору для розвідника. Через це часто доводилося діяти наосліп