Українська модерна проза. Антология

Проходять вони крізь паркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки.

      Стоять і у мене в господі, під білими стінами, в білих одежах, у білих чалмах.

      Дивлюсь я на них і дивуюсь – нічого не тямлю.

      Чи військо? Але ж не узброєні турки… Війна? Не було ж бо і чутно, що б хоч з гаківниці гримнуло. Ніхто ж не стає і в обороні…

      Та враз заворушились турки в господі моїй…

      Усі замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всі моє речі якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостається на місці своєму. Нічого вони не беруть, лиш завзято працюють і плавко руками махають… махають…

      Враз зникли, мов у землю пішли.

      Дивлюсь я й нічого не тямлю. Іду до вікна і там бачу все місто, немов на долоні. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’яніло, як в казці.

      Вже робиться страшно мені. Пильніш приглядаюсь до всього і бачу, що справді все так воно є, як і здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку річ, та не можу її рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скільки сили, зриваю нарешті із столу, кладу на полицю.

      Коли це, як стій, де не візьметься турок – махне рукавом своїм білим і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая річ вже знов на столі опинилась на тім самім місці. Тут я починаю уже розуміти, що турки із хати моєї нікуди не йшли, а зробились усі невидимі. І боязко якось мені, неприємно, і я почуваю, що турки за стіною в мене стоять і холодом віють на мене. Не знаю куди мені й як утікати від них! З страху починаю тремтіти… А там підкрадаюся тихо до столу, беру з нього білий папір і сідаю писати листа, щоб подати ним звістку про себе до вірного друга, позвати його, розпитати, чи скрізь таке діється в місті? Листа написав, закладаю в коверту і тільки почав запечатувать – враз несподівано білий рукав невидимого турка майнув і світ мені знов затуманив…

      Як тільки очунявся, зараз побачив: лежить перед мене знов білий папір на столі…

      Погано та страшно стає знов мені і зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються білії турки до мене, хоч їх і не бачу. І це доторкання для мене ще більш відразливе, ніж помахи їх рукавів. Я чую, як мацають руки мене з голови аж до п’ят і знов до волосся. Стою, немов кари чи страти я жду: ось білий рукав промайне і знов очмарить… Ой, якби покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого. І щойно його я згадав, як і він біля мене.

      – Мій друже єдиний, ой, як мені страшно! Рятуй мене, любий! Дай руку на вічне, святе побратимство…

      Скидає він з грудей свій хрест і мені подає.

      Міняємось мовчки хрестами і тричі цінуємось щиро…

      Не вспів я надіти й хреста, як знову рука навісная майнула в повітрі – і я захитавсь, непритомний.

      А скоро очутився, зараз, помітив, що хрест мій знов висить на грудях моїх.

      – Та що ж це таке? – побратима з розпуки питаю.

      Стоїть побратим перед мене