Українська модерна проза. Антология

особливо його уникав, оскільки це можливе, коли живеш з людиною в одній хаті…

      Як я вийшов із клубу, то десь уже співали півні.

      Поплентався додому.

      Підходжу до свого будинку, – аж біля парадних дверей стоїть якась жінка, щось колупає в замку, зовсім не знайома, віку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному світлі поранку хочу заглянути їй у вічі, та вона їх якось так ховає, що тільки білки блимають.

      От, думаю, справжня Темида – без очей.

      Не встиг я нічого спитати у неї, як підходять двоє чоловіків і… поліцай. Здивування моє переходить у якусь непевність.

      Очевидячки мене дожидали…

      Іменем закону сильного поліцай вимагає впустити його в хату.

      Я вагаюсь якось, напружуюся зрозуміти незрозуміле. Поволі-волі встромляю ключ у парадні двері, одчиняю їх і без слів проходжу в свої кімнати.

      Вони, ці зовсім невідомі мені люди, ідуть натовпом за мною.

      Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кімнату, що була мені і вітальнею, і їдальнею, тут оглядівся.

      Юрба чоловіка з п’ять насунула в мої покої. З вигляду – звичайні типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягнені поліцаї.

      Усе мені видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбільше за все здивувало, що товариш мій ще не роздягався і не спав.

      Перейшовши всю кімнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звідси в садок, я став, опираючись об одвірок і оглядаючись, як засуджений.

      Зараз же з правої руки близько мене стіл, на ньому ясно горить лампа. Кінець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприємним обличчям, дядько.

      Другий присів на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз біля вступних дверей, а поліцай пішов нишпорити до кабінету. Там жив мій товариш, а я містився в спальні. Жінка, сліпа Темида, що мене дивувала присутністю при цій справі, десь зникла.

      Прислухався напружено до розмов.

      Розмовляє товариш із чорномазим понятим, рівно, спокійно, без здивування.

      Перекидаються словами, а я ніяк не можу розібрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тільки спостерігаю, що це не випадкові бесідники, а давні знайомі.

      І знову мені здається, що у всьому єсть щось ненормальне, щось дике, страшне.

      Чуттям якось угадую, що в дійсності вони не те, що з себе удають.

      У кабінеті поліцай шурхотить паперами. Ось він зачиняє щільно віконниці, виходить звідти, стає в дверях і прислухається до розмови.

      А розмова така, що мене починає тіпати нервова пропасниця: якісь поради, щоб усе закінчити в тому ж напрямку та й по всьому, потім вагання, нарешті голос товариша бере перевагу і робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.

      Тепер я ясно бачу, що у всіх єдина мета – зробити мені щось лихе; що й поліцай і поняті – це лиш кумедія, щоб краще виконати своє злочинство.

      Із вікон у двір іде матовий світ і розливається по кімнаті, лампа тускне, огонь стає червоним.

      Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.

      І щоб не подати вигляду, що вже все розумію,