Українська модерна проза. Антология

в берег, і високо піна летить і пада, мов сніп на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче…

      Іде знову другая хвиля… ще здалека білую піну угору скидає… Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла, гойдається стиха… у довгій, у білій одежі, в чалмі… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля іде і шумить… Ударила в берег і порохом легким, кривим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем.

      Іде знову білая хвиля, несе на своєму хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить. На мене від п’ят до лиця буцім снігом холодним хто сипле.

      Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає.

      Ось хвиля шумить біля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо б’є мене в голову й риже холодним ножем.

      Ось новая хвиля із недрів морських устає; гойдається турок на ній, рукавами махає… Ось вже коло берега хвиля… Від п’ят іде дріж по мені… Ударила турка об берег – і порох кривавий летить…

      Четвертая… п’ятая хвиля…

      На всьому просторі морському здіймаються хвилі, як гори і піняться й дико клекочуть і кидають високо піну. На їхніх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливі білії турки. А море ще дужче реве, клекотить і б’є в набережжя. І білії турки все більше і більше з безодні на поверх морський виринають і б’ються один об одного, і в хвилях ховаються знову і знов виринають, немов в казані величезнім ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилі сердитії б’ють… А вітер лютує, а вітер одежу їх рве і далеко шматки відкидає, розмотує їхні чалми… і скрізь завивала тії мають, мов прапори білі…

      Чим більш, чим грізніш реве море, лютує і б’є в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно.

      Вже берег увесь геть засипаний порохом дрібним, червоним, мов кров’ю политий. Мішаючись з білою піною, порох її червонить, і кров ця у море стікає річками.

      Від берега – море криваве, страшне; на просторі – воно ще страшніше!

      В душі же моїй ізболілій панує не страх, а розпука безкрая, мій мозок болить від ударів, а тіло холодне, немов завмира.

      І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…

      Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирає… Чи довго ще буде оце?

      А хвиля до берега ближче іде та шумить. В обіймах її здоровезний пручається турок, руками її роздира, зубами гризе, скаженіє з розпуки.

      А хвиля все ближче, все ближче…

      Земля стугонить і тремтить…

      З важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить, і жду, завмираючи серцем…

      Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, і я полечу у безодню.

      По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях – спинилось.

      Враз