Українська модерна проза. Антология

мої слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертість була доказом давньої щирості. Впрочім віддалення має свої права.

      Воно є таким самим морем для душі, як те дійсне море, що нас ділить.

      Довго зволікала з відповіддю на твоє добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стільки сили, що можу відповісти на твої допити про моє життя тепер, якщо те все, що тепер відчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здається мені, що двигаю якийсь страшний тягар, а люті гадюки жеруть моє серце і висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилює мене і зовсім паралізує волю. Сиджу часом годинами на тім самім місці і дивлюся на кинене пальто, котре треба мені взяти на себе, щоб йти на вулицю. Сиджу і дивлюсь, а скілько часу минуло – не знаю, де мої думки блукали – не знаю. А пальто лежить на тім самім місці, значить, я не брала його на себе, нікуди не виходила.

      Часом говорю з людьми і пустий сміх мене пориває. Їм здається, що вони зі мною говорять, а мене нема, є лиш дві горіхові стулені лушпинки без зерна.

      Від часу до часу хочеться сміятись до розпуки. Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тоді, коли бачила здорового молодого чоловіка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фізичну силу.

      Чи є така сила життя, щоби могла опертися своїй суперниці смерті?

      І дивний сміх викривляв мені уста. Мусіла з усіх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсміятись.

      Але нащо я тобі про те пишу. Про що інше питаєшся, що інше відповідаю. Біль душі так притлумив мене, що про ніщо інше, крім того болю, не можу ні думати, ні говорити. Звичайно нічо до нікого не говорю. Присилувана – говорю, лиш про мій біль. Ти своїм листом також присилував мене до сього. Сам собі будеш винен, коли мій лист не дасть тобі того, на що надіявся.

      II

      Пишеш, що деякі симптоми мого настрою не тішать тебе. Не радиш віддаватися самоті. Коли ж бо мене гамір світа не лиш дражнить, але навіть тяжко болить. Найліпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбільше дає спокою мойому зболілому серцю.

      Найрадше ховаюся десь у кутку в хаті, щоби як найменше бути на очах. Таке сидіння на одному місці, неначе стримує розшалілий біль душі. Уявляється мені в’язниця невинно засудженого.

      Страждання такої людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пільгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподівають людині таку кривду через свою несвідомість. Чи нема ніякої сили, що усвідомила б їх? А коли те сталось не з їх, а з якоїсь вищої волі, і коли та воля існує, то за що впав на мене той засуд? Я так мало бажала. Мені було потрібне життя одного тихого скромного чоловіка. І се загарбала в мене доля. Тілько людей жиє, чому ж саме се одно життя мало впасти жертвою смерті? Чи для того, щоби любуватись горем людини? А може се все лиш темна безглядна сила, що не знає ні болю, ні радості?

      Та не тільки такі нападають на мене візії? Одна потрясла цілим моїм єством: серед великої кімнати стояла на підвищенню труна, з вінка зів’ялих цвітів звисали