Українська модерна проза. Антология

сплять!

      Побіг до своєї робітні, блиснуло світло – образу не було на стіні – насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.

      – Де образ? – гримнув суворо.

      – Я не знаю, – прогомоніла Оксана.

      – Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, – скрикнув він несамовито.

      – Та пані спалили!

      – Що? Спалили?

      – Порубали на кусні і спалили!..

      – Геть!

      Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:

      – Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!

      Жінка з острахом прокинулась.

      – Чого хочеш від мене?

      – Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!

      – Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, п’янюго!

      Кинувся на неї, як звір шалений.

      – Я – п’янюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання… але до святої речі тобі зась!

      Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.

      Ганна трималась цілою силою прибічки ліжка і стогнала. Він відірвав її і жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неї і придавив коліном білі груди…

      IV

      Сонце звертає з півдня над диким гірським провалом. По однім боці зеленою стіною підіймається з провалу на гребенястій горі темний бір. По другім боці провалу станула висока скельна стіна, завершена чатинним лісом. А на дні пропасті котиться з гуком і шумом зелено-біла ріка. На середині стіни до одної каменюки причепилася береза. Під нею сидить Іван, блідий як смерть…

      Його волосся покудовчене та запорошене світиться від поту, на чолі зарисувалася глибока зморшка – тільки очі дивно світяться…

      Він дивиться в пропасть. Вода розбивається по бовдурах і вивертах білою піною, паде вгнутими водопадами, відкачується спіненими валами вгору і взад та розпливається зелено-білим шумом на глибіні, міниться до сонця. А сонце прище огнистими іскрами, пестить золотим світлом розбурхане плесо, красить воду сміхом золото-цвітним. Сміється до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев відбивається від скелистої стіни і несеться на темний бір, розливаючись жалісним шумом по лісовій глуші. А з темних нетрів щось наче стогне, жалібно квилить, іде по лісі і плаче…

      А ріка так шумить і шумить…

      Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибінь під водопадом. Йому здається, що звідти виходить той плач, вода розбивається об каменисті звали, в ній товчеться об каміння щось живе, людське, побите, покривавлене і плаче з пінявої хвилі… І стелиться той плач до нього по спадистій скелі, чіпається за бур’ян, що вихопився з-під каміння, повзе вгору по мохові, драпається на камінний виприск під його ногами, лягає на його душу та й тягне його за серце…

      А вода так шумить і шумить…

      Тягне його