Українська модерна проза. Антология

простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокійна, непорушна, чиста, непорочна.

      Мушка злетіла – постать наче порушилась – виступає, сходить з образу – Боже, що це?!..

      – Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива і вічна!

      Забув ти за мене, сину гір! Обкрутила кліщами крила твої солодка змія. П’яний ме дом закопуєш талант свій! Скинь із себе обійми її тіла, а то не прийду до тебе, не буду твоя ніколи!

      Івана обняв страх. Стрепенувся і мерщій кинувся у спальню. Було темно, у третім покою блимало світло. Жінка стояла у вікні, почула його кроки, ані ворухнулась, заговорила до когось знадвору:

      – Що ж ви так під вечір нудите світом, зорі лічите!

      – Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохід, – відповів хтось.

      – Годі, пізно вже!

      – А чоловіка нема дома?

      – Та є, але заперся зі своєю музою, не їсть, не п’є – а з нею воркує, – говорила з натиском, знаючи, що це слухає її чоловік.

      – То ви самі? Мені вас жаль, вийдіть…

      – Я дуже радо, він собі, а я собі – але вже таки пізно, хіба колись іншим разом, як чоловік не відлюбиться від тої своєї паперової ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловіка.

      А він приступив до вікна, остовпів – це був лікар.

      Лікар, побачивши його, відійшов і не поздоровкався з ним, тільки з жінкою.

      – Ганно, – крикнув він, – що це?!

      – Га, що? – відповіла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…

      Його очі загорілися, як ножі вогню.

      – З ким?! Чого він!..

      – Миліший хто-небудь, як немова!

      – Як ти смієш?! – скричав Іван, білий, як стіна.

      – Може, ще руку піднесеш, бити будеш? Замкнувся на цілий день, а я тут маю німіти зі стінами?

      Він цілий аж трусився. Зірвався з місця, вхопив за капелюх і вийшов. А жінка плакала…

      III

      Була дванадцята година опівночі, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своїй расі обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка і грав дику степову арію. Ціла каварня театральних гостей звернула очі в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловіка.

      Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі… Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.

      – Хто це? Хто це?! – питалися гості.

      – Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, – говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.

      – А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, – сказав один з акторів.

      Небавом його ім’я було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними,