Українська модерна проза. Антология

очі. Одна заблимала, заясніла, пірнула в безмежну глибінь сизої блакиті – і згасла в очах артиста.

      VII

      У саду вхопив клітку і несе – станув на стежці.

      Хтось ішов за ним! – ні, тихо скрізь, ніхто і не шершне. Ступив два-три кроки – ні, хтось іде! «Га, то мої кроки», – подумав. «Іде, щось, тріснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Підійшов до дверей, ступив на східці, станув – скрізь тихо. Щось свіркнуло – цвіркун збудився в траві. Тихо, аж тиша б’є в вуха…

      Відчиняє двері – скрипнули і його серце застигло на місці.

      «Чого я? То двері!» – отямився він. Увійшов у кімнату, як кіт, і станув, як злочинець. Гадюка збудилась і кидалась до світла, Ганна застогнала, зітхнувши глибоко.

      Не чув нічого, одна думка вразила його: «А наймичка?»…

      Поклав клітку й обшарив навшпиньках їдальню, слухає – Оксана спить у кухні. Вернувся і зачинив двері.

      Підійшов до Ганни і похилився над нею, – слухає, як спить; приник до її лона, а серце гомонить, б’ється в грудях! А його серце затріпотіло і застигло, ані чичирк!..

      Тільки її серце б’ється і кров’ю шумить…

      Як блискавка, кинувся до клітки, тремтячими руками відчинив дверці і безпри-томний приложив її до відхиленої ковдри.

      Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки і шмургонула під ковдру.

      Іван побіг до відчинених дверей, з веранди скочив у сад і кинув клітку між кущі…

      Вернувся без пам’яті, глянув у дзеркало, втікав через покій, не озираючись, до свого ательє і впав на канапу…

      Тремтів на цілім тілі, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, одні одних побивали: «Піти відкинути звірюку, чи ні?!..»

      Приступив до дверей, приложив вухо і слухав – холонуло серце, – тихо, хоч маком сій.

      – А-ах! – рознісся страшний крик з іншої кімнати.

      Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вікна.

      Вернувся, припав до канапи, закрив очі, немов би спав.

      В ательє вбігла налякана Оксана:

      – Ой пане, вставайте, пані страшно захоріли! Скрикнули з просоння, здавалось їм, наче щось вкусило…

      Іван насилу подався в кімнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очі її горіли вогнем, дивилась на нього довго і глибоко, наче цілу душу пронизувала, не міг видержати її зору. Опустив повіки, звісив голову на груди.

      – Що вам, пані? Успокійтесь! – зацитькувала Оксана.

      – Я мала страшний сон, такий страшний, – говорила Ганна тихим болючим голосом, – не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потім лягло на мене щось таке тяжке і мучило, якийсь дужий красень. Тільки я не могла йому дивитись у вічі, така ясність била йому з лиця… І він кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло мені попід груди і вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу відірвала його.

      – Як болить! – лебеділа Ганна, стискаючи рукою закриті груди. Лице її викривилось болісно і видалось йому дивно гарним. В очах засвітилися сльози і тремтіли на довгих чорних віях, по чолі пересунулась зморшка і надихала лице виразом глибокої задуми, білі личка