Українська модерна проза. Антология

з підлоб’я так, що не видко зіниць, лиш блискучі білки.

      В мені усталювалося пересвідчення, що ся поява не знана на люднім місці, що її виключне царство – се зачаровані урочища і самота старинних замчищ.

      Чи се поет, чи демон – мені байдуже, мене цікавила чимраз більше математична точність сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкінці відчитав я в сій появі цілу необмежену містерію незнаних синтез, майстерну аналогію, живе доповнене старого замчища.

      Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.

      У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу – зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.

      До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.

      Як довго се тривало, не знаю.

      Мене збудила знов звичайна свіжа погода.

      Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.

      І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.

      БІЛИЙ КОНИК

      Моїй дружині Галі

      Перекинулася моя жінка білим коником, я сів на нього, але голос сурм і барабанів пригадав мені воєнний розказ, що маю їхати з іншими боронити чужої вітчини.

      З лави кінниці гурт за гуртом рушав вперед, мене обіймив неспокій.

      Прийшла черга на мене, мій білий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ міста, а коли я розглянувся, увидів себе на розлогім самотнім степу.

      Білий товариш похилив голову і працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очі в тій пильній праці.

      – Так мовчки ти все двигаєш нашу тяжку долю.

      По дорозі стрічали ми своїх. Одні пиячили, другі торгували й лічили гроші, інші вели сварку, хто з них найліпший, і волочилися за чуби, а ще інші йшли на прощу.

      – Не буду займати їх, – сказав я.

      – Так, так, – відповів білий товариш, киваючи головою, і смутним бистрим зором вдивлявся в землю і працював ревно.

      Опинилися ми далеко, виїхали на високу гору, а на горі була зачарована звіздочотня.

      Я вибіг на самий верх до піднебної салі, притулився до найбільшого дальновида і став смотріти ген вдолину на те нове місто, в якім мені доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед віків порадила мені дивитися пильно на мури, дивитися рік за роком в будуччину і шукати своєї посмертної карти.

      Перейшов я уважно, терпеливо тисячу літ і не знайшов своєї посмертної карти.

      Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моєї жінки на сірих мурах великого міста.

      Перейшов спокійно тисячу літ і не знайшов смерти моєї жінки.

      Я похилився з горя, але вчув над собою гомін отсеї правди:

      – Чого