Українська модерна проза. Антология

ота Матір Божа, – як з води ріс би! Бігає по хаті, а мама – мама за ним, а він сховається, так і регочеться, перлами сипле!..

      Скінчив Іван образ, віддав – усім до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собі. «Так гарно зробив!» – думає вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усі.

      Заплатили три сотні – купив жінці футро і золоту брошку і ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всі у місті. От і вже готова, яка гарна! Убрав її, нарядив, як паву, – провів на прохід: очі всіх бере на себе Анна, горда та пишна. Вона йому під стать, всі дивляться – така гарна пара! Вертається додому, ходить вона коло нього, піклується ним, сама рада, щаслива, очі в неї горять, лице пашить, з радості землі під собою не чує.

      Та не відгадає, хоч видить, який це знов смуток налягає на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само відійде! А в Івана рій радісних думок знов вертається у незглиблену тугу – охопила його нова радість, озивається творча сила, чує в собі голос: «Ти геть звівся, ледарюєш, непотріб ти, не творець!»

      Узяла туга його серце з жінчиної кімнати та й занесла до тої коханої красуні-дів-чини, що жде на нього в ательє вже три тижні. Та як піти від неї, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жінка що? Вона тут буде плакати, бідна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неї найшлася, – треба заждати. Коби скоріше!.. Говорить він до неї та думка слова йому відриває, жаль і досада точать його серце… Не витримав три тижні – вранці пішов і замкнувся у робітні з думкою не виходити, аж не скінчить свого твору.

      Сидить проти своєї красуні, а вона знову сміється до нього, наче дише, пестить його очі – цілу його душу бере до себе…

      Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палітру, розтягає фарби, розроблює… малює, справляє, відступає – дивиться на образ, то на свій твір… ні, де йому до ориґіналу! Знов здирає фарби, затирає кольори, наливає вина до чарки, п’є і малює…

      Ідуть години непримітно, а він іще нічого не зробив. Сонце підступило під обідню пору, до дверей хтось застукав.

      – Хто там?! – гукнув, здригнувшись на кріслі.

      – Я, ходи обідати, – озвався голос жінки.

      – Дай мені спокій, подай мені обід сюди…

      – Ще що! Хіба ти шлюб узяв з тою відьмою!

      – Забирайся геть! – крикнув люто Іван.

      Жінка відступила. За годину принесла служниця Оксана обід і поставила на від-сувальне вікно. Та артистові ні при думці обід.

      Потягнув трохи не пів пляшки вина і став малювати далі. Ніколи ще так багато не справляв, як нині, – а все на гірше та й на гірше. Від обіду здавалось йому, ще погіршало, що було путнє, це понівечилось…

      Став понурий та вражливий, як мімоза.

      О четвертій годині знов застукала жінка.

      – Ходи хоч тепер на чай!

      – Забирайся від мене, – крикнув він.

      – Та миршавій собі там, я не торкну вже тебе! – з пересердям тріснула жінка дверима в іншій кімнаті…

      Аж підскочив на кріслі. Гадав іти на розправу та отямився, сів назад і став знову малювати.

      Та й тепер не йшло – досада його росла в розпуку, кляв себе,