Українська модерна проза. Антология

се довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці.

      ADAGIO CONSOLANTE

      Бувають твори, що захоплюють таємним чаром. Чути в них запах заліза і крові, невідомі нещастя, терпіння злочину, терпкий отруйний усміх здавленого болю, шепіт богів, псалом покаяння, плач Ахерона серед тишини вічності.

      Добрий мистець вміє ділити тишину, лиш марний чоловік фальшивим рухом продирає її і паде в безодню. Найглибші музичні твори постали з тишини. Ритм руху перейшов з тишини в різьбу. Той юнак, що ладиться кинути диск, який прегарний в його тілі ритм руху!

      Серце, кров має також свій ритм, інший в любові, інший в гніві, а ще інший в годину смерті.

      Хто не тулив вуха до зачарованих грудей, хто не вичував мелодій крові, серця?!

      Серед співу крові, серця мовчать уста, а говорить вічність.

      Цілі роди можна пізнати, коли лиш вслухатися в ритм їх буденного голосу і руху.

      Віки караюся серед юрби, моя туга випружила слух, і ніколи не зачуваю акордів, які трафляли би до моєї душі. Живу серед погані без слуху, серед самих фальшивих звуків…

      І знов клониться перед Твоїми святими тінями мій дух, безсмертна матінко моя…

      Коли Ти промовила, Твоє слово полонило душу, коли отвирала двері, отвирала глибінь почувань і тайн, коли ішла в Твоїй ході чув лиш я шелест розчарованого літа, ритм пісні, що тремтіла в Твоїй безсмертній душі.

      Матінко моя кохана… моя творча Сльозо… Ти дала мені душу, а я ще не знайшов слова для Тебе…

      II

      Була весна, і був святочний ранок, як казка.

      Батько і мати пішли до святині, ми лишилися дома: я, молодший брат Тівар і маленький Дан в колисці. Раннє сонце падало крізь отворене вікно на поміст. Я читав книжку, Тівар сидів коло колиски і забавляв Дана. З-поза книжки видів я, як сонце творило в помості ясну безодню. Хлоп’я було веселе і сміялося вголос. Люблю діточий сміх, але Тівар робив зі себе дивогляди, що Дан аж заходився, і се зачало дразнити мене. Я відвів очі від книжки, Тівар зрозумів се і дав спокій, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться він на Тівара і дрижачим голоском чекає на леда рух в його лиці, аби вибухнути знов сердечним сміхом. Тівар взяв його з колиски, носив по світлиці і гойдав на руках.

      Не раз силуюся збагнути ту хвилю і не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тіварові з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом – дитина вдарила головкою до помосту і в тій же хвилі підхопив його Тівар і заніс в колиску.

      Був я тоді дуже молодий, і признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не міг відвернути очей від книжки, лише на страшний плач дітвака вийшов з хати.

      Вернули родичі, Дан хлипав в колисці. Перемучив ніч в гарячці, а на другий день помер рано.

      Я вбирав в коморі білу сорочку і заходився тайком з плачу та ламав руки.

      На похороні думав над тим, що не видів Тівара три доби. Тайна стала між нами обома. По правді, я боявся стрінути його. Коли припадково замітив я його осторонь боком ока, був блідий, як папір. Бідний хлопець мучився і не спав три доби.

      Тівар, той непосидющий, веселий хлопець, змінився до знаку. Покинув товаришів, забув усміх, всяку