.

документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

      – Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.

      – Ви що – підозрювали Томашевича в махінаціях?

      – Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувєм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?

      – А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?

      – Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.

      – Чим це пояснити?

      – Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.

      – Як вважаєте – злиття було вам вигідне? – запитав я.

      – Та нє, – похитав він головою. – Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.

      – Це Томашевич подав ідею про злиття?

      – Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.

      – А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.

      – Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.

      – Ви йому послали повідомлення?

      – Послали. Тіко він чомусь його не отримав.

      – А хто саме посилав?

      – Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.

      – Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?

      – Тепер я си гадаю, що так воно й було.

      – Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування – обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?

      – Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.

      – Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?

      – Так.

      – І збори готував він?

      – Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.

      – Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?

      – Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.

      – Але ж він напевно