Нічний репортер. Юрий Винничук

було не так легко помітити. Для цього потрібні були три незалежні одна від одної інформації. Перша – чорновий звіт Товариства шинкарів, який бачив лише голова. Друга – річний звіт, який було надіслано реєстратору товариств, і бачив його лише реєстратор, бо Товариство броварів було зареєстроване. І третя – угода про злиття. Таким чином не було нікого, хто міг би бачити усі ці документи вкупі. Кожен з них бачили різні люди.

      – Але ти бачив?

      – Лише після того, як у мене закралася підозра щодо махінацій Томашевича. А в кого такої підозри не виникло, тому, природно, й на гадку не спало звіряти всі ці документи. Тим більше, що тут був ще один гачок, – промовив він із таємничою міною. – Товариство Томашевича втрачало щороку окремих членів. Не багато, але все ж йому членства убувало. Це й було однією з причин, чому вони запрагнули злитися з броварами. Друга причина – львівське пиво піднімалося в ціні, вигідніше було завозити його з-поза Львова, міська скарбниця на цьому програвала. Отже, в інтересах міста було приспішити злиття товариств, щоб шинкарі могли отримувати пільги. Але ж більшість шинкарів перебувала поза Товариством, а інтереси міста й інтереси окремих шинкарів не збігалися. Шинкарі не мали жодних патріотичних зацікавлень наповнювати бюджет міста. Їм простіше було возити пиво з інших міст або продавати, скажімо, самбірське пиво під виглядом чеського. Тому, коли ідея злиття стала відома, шинкарі втратили ще ряд членів. А що це означає? А те, що той рік міг і не принести стільки прибутку.

      – Тобто могло й не бути прибутку в 8 тисяч?

      – Так.

      Мій ентузіазм починав маліти. Виходить, все те, що було кілька хвилин тому поставлене з ніг на голову, тепер знову набрало природного вигляду.

      – Словом, – зітхнув я, – ти попав пальцем в небо.

      – Не зовсім.

      – Ти ж не будеш перечити, що коли одна сторона вирішить покрити всі витрати якоїсь трансакції, то це не означає, що в другої сторони витрат не буде взагалі. Томашевич міг мати безліч проблем. Може, мусив їздити по різних містах, де були філії Товариства? От тобі й витрати.

      – Схожих версій можна накопати ще з десяток. Але я з’ясував ще дещо. Томашевич за кілька місяців перед злиттям мало не постав перед судом через борг перед банком. А борг складав якраз 30 тисяч.

      – І куди пішли ці кошти?

      – Можливо, на купівлю вілли в Брюховичах. Цього я вже не знаю.

      Я свиснув від несподіванки, хоча мене не покидало відчуття, що Мартинюк зараз внесе якісь уточнення, і справа знову перестане бути кримінальною. Але він мовчав.

      – Чому ти не договорюєш?

      Він знизав плечима:

      – Це все.

      – Як все? – не повірив я.

      – А так. Я свою місію виконав, моїх послуг більше не потребували.

      – Ти ж казав, що тебе найняв голова шинкарів.

      – Так, але після злиття управа Товариства змінилася. Головою було обрано іншого чоловіка.

      Я відчув, що він втрачає інтерес до розмови і волів би мене позбутися. Та тільки все це мало було схоже на Мартинюка, якого я завше знав,