Пливе човен – води повен. Олег Говда

впевнено відповів Крук. – Не знаю, за яким бісом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московії або Польщі в нього чи близької родини сіл більше, ніж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуєш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.

      «Кивнути? Чому ні, якщо хороша людина просить? Мені не шкода… Хоч двічі. Нехай і йому приємно буде. Як мені зараз. Який він славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда. Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бідолашний Василь… Як не втікав від смерті, а все ж вона наздогнала. У самому несподіваному місці. І я знову залишився один-однісінький у цьому жорстокому і чужому мені світі… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»

      Я важко зітхнув, повалився на бік і спробував згорнутися калачиком.

      – Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.

      Пірат безцеремонно схопив мене за плечі, струснув і спробував посадити. Але як тільки прибрав руки, я знову спробував лягти.

      – Ну, ні! – розсердився розбійник і міцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай відповідь лиш на одне запитання!

      Цей прийом я знав. З телевізора. Бранцю не дають спати, і той, щоб припинити тортури і хоч трошки подрімати, починає говорити все, що кати хочуть почути. Мені таїти було нічого, в правду все одно ніхто не повірить, тож зробив зусилля і розплющив очі.

      – Ось і добре. Скажи, Петре. Навіщо ти на Січ їхав?

      «Знайшов що спитати. А й справді, навіщо? О! Згадав!

      Василь говорив, що з мене кошовий отаман вийде. Або хоч генеральний писар».

      Здається, непомітно для себе, я промовив це вголос, тому що байдак буквально потонув у дружному реготі.

      – Заткніться, йолопи… З чого регочете? Чоловік, який знається на грамоті, скрізь потрібен. А вже на Низу, де лише один на сотню власні пальці порахувати здатний, такому грамотію проста дорога в старшину. Так що не помилився я… І ось ще що скажу. Щоб мені більше жодної чарки ракії не випити, якщо цього панича ми не продамо туркам щонайменше за сто цехінів! Ось таке моє слово. Тож налягайте на весла, хлопці. Щойно частка кожного з вас стала більшою принаймні на пару золотих.

– ♦ —

      Скрипить так, немов я всередині величезного, сто років не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очі відкриватися не бажають, а в роті немов бульйонні кубики жував. Задоволення ще те, однак міняти шило на мило, тобто повертатися в реальність, хочеться ще менше.

      Загалом, нагадує літні ранки на турбазі «Сонячне» на Арабатській стрілці. У досвітні години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляє. Тремтиш, як цуцик, під тонесеньким простирадлом (ну, а звідки тепліші покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускається?), а вилізти і вдягнутися ліньки. Бо там, назовні, ще холодніше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?

      О-хо-хо… Все проти мене. Є на світі сила незборимої дії, що будь-якого підніме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема – мокрі пелюшки – зад від ліжка відірвеш.

      Праворуч