Притулок пророцтв. Дэниел Киз

очима, як блакитні глибини Іонічного моря,

      Я, Йорґо, вітаю тебе в нашому колі на твої іменини.

      Рейвен заплескала в долоні. Не знімаючи маски, він поцілував її в обидві щоки. Так само зробили й інші. Коли підійшов чоловік із зубочисткою, що стирчала крізь маску, Рейвен відсахнулася.

      – Ми називаємо його Зубочисткою, бо він вічно з ними ходить, – пояснив Алексі.

      – Він хоче поколоти мені обличчя?

      – У жодному разі, товаришко Нікі, – відповів Зубочистка. Він витяг дерев’яну паличку з рота, крізь маску поцілував Рейвен в обидві щоки, застромив зубочистку на місце і, відходячи, вклонився.

      – Тобі виявили неабияку пошану, – сказав Алексі, – Я ще ніколи не бачив його без зубочистки.

      Інші засміялися.

      В Алексі задзвонив мобільний. Його усмішка згасла. Він кілька разів кивнув, промовив: «Так, звичайно», – і вибив. – Мушу вас залишити.

      Рейвен схопила його за руку.

      – Куди ми їдемо?

      – Ти залишишся тут.

      – Візьми мене з собою.

      – Я прийду пізніше. Мені потрібно з деким зустрітися.

      – З жінкою.

      – Єдина жінка для мене – це ти. Зубочистка відвезе тебе до схованки. Повернуся ввечері.

      Коли Алексі виходив, Рейвен затулила рот долонею. Двері за ним зачинились. Усі дивилися на неї. Не можна, щоб вони бачили, як душу охоплює морок, коли Алексі її залишає.

      Батько Алексі дошкутильгав до столу і запалив свічку на торті.

      Рейвен відскочила.

      – Що трапилося?

      – Я боюся вогню.

      Його сильні пальці схопили її за шию.

      – Ми тебе вилікуємо. Загадай бажання і задмухай свічку.

      Рейвен ледве стрималася, щоб не хвицнути його ногою, коли він підштовхував її до палаючого ґнотика. Вона заплющила очі. Як же їй хотілося, щоб прийшов Алексі і захистив її від вогню.

      Нарешті розплющивши очі, вона побачила легеньку хмарку диму, хоч була впевнена, що взагалі не дмухала.

      І подумала: «Як це ти задула мою свічку, сестричко?»

      …це моя свічка, дурепо. після стількох клятих років у мене нарешті з’явилося власне ім’я. забудь всю цю фігню із сестричкою і тепер клич мене нікі…

      РОЗДІЛ 16

      Дуґан вийшов з трамвая на площі Омонія і роззирнувся. Купи сміття, що лежали скрізь, коли він був тут зі своєю колишньою дружиною та сином, зникли. З-за рогу з діловитим виглядом з’явилися двірники. Ну звісно, місто вилизують до Олімпійських ігор 2004 року. Цікаво, який вигляд тут усе матиме, коли гості зі всього світу роз’їдуться?

      Він підійшов до представництва «Амерікан Експрес», та на вході затримався, задивившись на двох робочих у комбінезонах, що відшкрябували з мармурової стіни виведене червоною фарбою графіті. Дуґан ще зумів розібрати літери: «поверт…, звідк… амер і тур… падл…» Йому пригадалися розмови про славнозвісну грецьку гостинність до іноземців. Звичай, імовірно, збережений ще з часів античності, коли люди боялися, що чужинець може виявитися богом, який спустився з Олімпу в людській подобі.

      Зараз ці стародавні вірування не завадили