І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

з пам’яті й переконала себе, що того жаху зі мною ніколи-ніколи не було.

      Я перебуваю в якійсь нереально стерильній клініці, сиджу на білосніжних простирадлах у чорному оксамитовому платті з глибоким декольте. В палату входить жінка-лікар з лиховісним обличчям і простягає мені білу весільну сукню, тоном, що не припускає заперечень, наказує перевдягтися. Я слухняно підхоплююся з ліжка та із жахом бачу, як величезна червона пляма розтікається по простирадлу, краплі густої багряної рідини починають стікати на підлогу.

      – Вам необхідна термінова операція, – повільно й спокійно виголошує кожне слово лікарка, але її слова набувають такого лиховісного змісту, як це буває тільки уві сні. Я вжахаюся й намагаюсь вирватися з її рук. Вони перетворюються на залізні обручі, з останніх сил я відштовхую її й бачу: у неї замість очей – порожні очниці! Мені треба рятуватися! Я хочу бігти до дверей палати. Але не можу: ноги налиті свинцевою вагою, я їх ледве пересуваю, а лиховісна жінка неминуче наближається до мене, вимахуючи скальпелем.

      Цієї ночі я також прокинулася в холодному поту й пошкодувала, що одна в квартирі. Засвітила нічник та довго лежала без сну, поки не відновився пульс. Зате саме тоді я зрозуміла, щó треба неодмінно зробити, і навіть поява Сергія не порушить моїх планів.

      До кінця робочого дня я йому подзвонила й защебетала, чи занявкала, чи заспівала соловейком – словом, стала видавати не зовсім властиві мені звуки:

      – У мене не вийде зустрітися з тобою сьогодні… Шеф завалив роботою, мушу затриматися в офісі, та ще й додому дещо прихопити. Ти не дуже засмучений, правда?

      – Трохи засмучений, – непевно відповів Сергій, – але от у чому справа: я сам збирався тобі подзвонити, ти мене випередила. Сьогодні ввечері я лечу у відрядження в Емірати, у наших партнерів проблеми, й нікому іншому я не можу делегувати цю поїздку. Боюся, що кількома днями не обійдеться.

      – Щасливчик, – з легкою заздрістю вирвалося в мене, – там літо.

      – Розгрібай свої справи, бери відпустку на тиждень і прилітай. Хочеш, я оплачу тобі дорогу?

      – Ні, не треба, – великодушно відмовилася – у мої плани не входили Емірати, я вже давно намітила для себе інший відпочинок. Але було приємно, що Сергій намагається бути на висоті, мої уроки не проходять даром. – Добре, щасливої дороги, і чекаю смс-ки про вдале приземлення, ненавиджу літаки!

      – Усе буде добре, я подзвоню, а ти не нудьгуй, домо- вилися?

      – Любий, нудьгувати для мене – недозволенна розкіш! Але я буду тебе чекати, обливаючись уночі слізьми й дивлячись цілодобово у вікно.

      Мій хлопчик ображено замовк.

      – О котрій у тебе літак?

      – О десятій вечора.

      – Чудово, я приїду провести. Не прощаюся.

      Я відключила телефон, не давши Сергію можливості відповісти. І відразу ж набрала номер Жабки, вірніше, перукарні, де та працює.

      – Скажіть, Жанна зараз на зміні? Покличте її, будь ласка.

      Чекати довелося досить довго, поки в трубці почувся ніжний дівочий голосок.

      – Жанно,