І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

за дальнім столиком, про щось шепотілося, майже торкаючись одне одного обличчями й вибухаючи щохвилини сміхом.

      – Як сьогодні добре, спокійно, – проговорила дама, дивлячись у вікно. – Ранком майже всі виїхали, доведеться трохи понудьгувати, – підбадьорлива усмішка в мій бік, – раніше п’ятниці сюди навряд чи хтось заявиться.

      – Мене звуть Ліза, – представилась я. І додала: – Від людей я й на роботі утомлююся, вважатимемо, що мені пощастило.

      Принесли вечерю, і ми почали мовчки їсти. Я так утомилася від свого загадкового маршу-кидка в просторі й у часі, що мріяла тільки про теплий душ і м’яке ліжко. Швидко проковтнувши омлет і заварне тістечко, я піднялася з крісла. Моя сусідка без апетиту колупала виделкою в тарілці. Глянувши на мене, вона повільно проговорила:

      – Сніданок тут о восьмій, а потім відразу можна йти кататися. Адже ви сюди кататися приїхали?

      Я кивнула головою. Правда, навіщо я сюди приїхала? Кататися… Миле дитяче слово підняло настрій, я попрощалася й пішла спати.

      13

      Увесь наступний день я безуспішно намагалася відновити свої дитячі навички управлятися з лижами під професійно співчутливим поглядом інструктора. Мені не вдавалося з’їхати без падіння навіть із самого низенького горбка, у той час як Анна, моя сусідка за столом, насолоджувалася катанням з неприхованою радістю. Вже перед обідом, зглянувшись над моїми жалюгідними потугами «покататися», вона запропонувала пробігтися по розкатаній лижні:

      – План по синцях ви перевиконали по-стахановському, – невитончено пожартувала Анна, і ми помчали уздовж траси.

      І тут я з подивом побачила, що прямо до пансіонату, з боку, протилежного до того, звідки прийшла я, веде прекрасна широка дорога – і ницість учорашнього таксиста постала в новому світлі, як і моя нерозумна ощадливість.

      По лижні їхати було прекрасно, сніг радісно скрипів під лижами, сонце, морозець – Кость мав рацію, коли відправив мене сюди, де б ще я так нападалась, як говориться, від душі?

      Після обіду ми знову пішли кататися, з невеликої пологої гірки я з’їжджала вже досить акуратно й не падала. Коли почало темніти, до пансіонату під’їхало таксі, але не та руїна, що викинула мене на півдорозі, а гарне приватне таксі, з шашечками. З нього вийшов літній чоловік.

      – Ще прибулець до нашого вогнища, – прокоментувала Анна. – Тепер буде веселіше.

      Вона не помилилася. Спустившись у їдальню до вечері, чоловік, оглянувши оцінливим поглядом наш нечисленний контингент, попрямував саме до нас. Підійшовши до столика, запитав:

      – Поруч з вами вільно? Дозвольте приєднатися.

      Ми з Анною прихильно кивнули, а потім не витримали й розсміялися. Незадовго до його приходу ми розіграли цю сценку і вгадали навіть його репліки: більшість чоловіків передбачувані, особливо якщо вони добре виховані й товариські. І не сидіти ж йому, як сичеві, в гіркій самотності, у той час як поруч ми з Анною?

      За вікном хмари заволокли небо, подув сильний вітер. Різкими поривами