І не лишилось жодного. Агата Кристи

двоє врятувались.

      Двоє тих солдатиків на сонечку грілись,Один з них згорів дощенту – один залишився.

      Зоставили солдатика сумного і самотнього,То він повісився з нудьги, і не лишилось жодного.

      Віра всміхнулася. Звісно! Це ж Солдатський острів!

      Вона знову підійшла до вікна й сіла, вдивляючись у море.

      Море таке величезне! З цього місця суші не видно, тільки неосяжні простори блакитної води грали брижами в променях призахідного сонця.

      Море… Таке тихе сьогодні, а іноді таке жорстоке… Море, що затягує вас у свої глибини. Потонув… Знайшли утопленого… Потонув у морі… Потонув… потонув… потонув…

      Ні, вона не згадуватиме цього… Вона не думатиме про це! Усе в минулому…

      VI

      Лікар Армстронґ прибув на Солдатський острів, коли сонце вже купалося в морі. Дорогою він намагався спілкуватися з човнярем – місцевим мешканцем. Він хотів хоча б щось дізнатися про власників Солдатського острова, але той чоловік, Нарракотт, або навдивовижу мало знав, або не хотів говорити.

      Тому лікарю Армстронґу довелося натомість говорити про погоду та риболовлю.

      Він утомився після довгої їзди. Його очі боліли. Коли їдеш на захід, сонце постійно б’є в обличчя.

      Так, він був виснажений. Море й абсолютна тиша… от що йому потрібно. Йому слід було вибратись у тривалу відпустку. Але він не міг собі цього дозволити. Не з фінансових причин, звичайно, – не міг надовго покинути роботу. Тепер про тебе швидко забувають. Якщо вже добився чогось, то треба працювати не покладаючи рук.

      «Вирішено, сьогодні ввечері я забуду, що мені потрібно повертатися на Гарлі-стрит, у Лондон, до всіх тих звичних речей», – подумав він.

      В острові відчувалося щось магічне, найперше слово, яке спадало на думку, – «фантастика». Втрачається контакт із зовнішнім світом, адже на острові власний світ. Світ, з якого, можливо, ніколи не повернешся.

      Лікар Армстронґ подумав: «Моє звичне життя залишилося позаду».

      І всміхаючись до себе, він почав будувати плани, фантастичні плани на майбутнє. Він усе ще всміхався, коли піднімався кам’яними сходами.

      У кріслі на терасі сидів літній джентльмен, постать якого здалася лікарю Армстронґу знайомою. Де він бачив це жаб’яче обличчя, цю черепашачу шию, сутулу поставу – і ті маленькі вицвілі пронизливі очі? Звичайно, старий Ворґрейв. Він якось свідчив перед ним. Суддя завжди здавався напівсонним, та коли доходило до питання норми права, він був аж надто проникливий. Мав великий вплив на присяжних, казали, що він запросто керував їхніми мізками. Кілька разів йому вдалося вибити з них несподіваний вердикт. Його називали «суддя-кат».

      Цікаве місце для зустрічі з ним… Тут… у такій глушині.

      VII

      Суддя Ворґрейв задумався.

      «Армстронґ? Пам’ятаю, як він свідчив за кафедрою у суді. Дуже точно та обережно. Усі лікарі – кляті придурки. А особливо з Гарлі-стрит».

      Його думки з неприязню зосередилися на нещодавній розмові, яку він мав на цій самій