І не лишилось жодного. Агата Кристи

нам звинувачення. Треба щось зробити. Цей тип Оуен, хто б він там…

      Його перервала Емілі Брент.

      – У тому-то й річ, хто ж він? – різко запитала вона.

      Втрутився суддя. Він говорив владно – уміння, набуте за роки судової практики:

      – Власне це ми й повинні уважно дослідити. Гадаю, спершу вам потрібно вкласти дружину в ліжко, Роджерсе. А тоді повертайтеся до нас.

      – Так, сер.

      – Я допоможу вам, Роджерсе, – запропонував лікар Армстронґ.

      Спершись на двох чоловіків, місіс Роджерс попленталася у свою спальню. Коли вони вийшли з кімнати, Тоні Марстон сказав:

      – Я не знаю, як ви, а я б чогось випив.

      – І я, – озвався Ломбард.

      – Піду чогось пошукаю, – мовив Тоні й вийшов із кімнати. Через мить він повернувся. – Усе це чекало на таці в коридорі.

      Він обережно поставив свою ношу на стіл. Наступні кілька хвилин пішли на розливання напоїв. Генерал Макартур, як і суддя, налили собі нерозведеного віскі. Усі відчували потребу випити щось стимулююче. Тільки Емілі Брент попросила склянку води.

      До кімнати увійшов лікар Армстронґ.

      – З нею все гаразд. Я дав їй заспокійливе. Що це, алкоголь? І мені не зайве випити.

      Чоловіки знову наповнили чарки. Через мить у кімнаті з’явився Роджерс.

      Суддя Ворґрейв узявся вести розслідування справи. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду.

      – Ну, Роджерсе, – почав суддя, – мусимо докопатися до суті. Хто такий містер Оуен?

      Роджерс витріщився на нього.

      – Власник цього будинку, сер.

      – Це мені відомо. Я хочу почути, що саме ви знаєте про цю людину.

      Роджерс похитав головою.

      – Нічого не можу сказати, сер. Я ніколи не бачив його.

      Кімнатою пройшов легкий шумок.

      Генерал Макартур перепитав:

      – Ви його ніколи не бачили? Гм… Що ви маєте на увазі?

      – Ми працюємо тільки тиждень, сер, моя дружина і я. Нас найняли листом через агентство. «Реджіна Ейдженсі» в Плімуті.

      Блор кивнув:

      – Компанія стара й добре відома, – підтвердив він.

      Ворґрейв продовжив:

      – Маєте того листа?

      – Листа, за яким нас наймали? Ні, сер, я його не зберіг.

      – Ну, то продовжуйте. Як ви сказали, вас найняли листом.

      – Так, сер. Ми мали прибути у вказаний день. Так ми й зробили. Тут усе було в порядку. У запасі повно їжі, та й загалом усе відмінно. Знадобилося лише повитирати пил і все таке.

      – А далі?

      – Нічого, сер. Ми отримували розпорядження – знову листами – підготувати кімнати для гостей. А вчора пополудні я отримав ще один лист від містера Оуена. Там повідомлялося, що містер і місіс Оуен затримуються, що ми повинні підготуватися якнайкраще, також були вказівки щодо вечері та кави й коли ввімкнути грамофон.

      Суддя різко запитав:

      – А цей лист ви, звісно, зберегли?

      – Так, сер, він зі мною.

      Дворецький вийняв із кишені листа й передав судді.

      – Гм, бланк із готелю «Рітц», надруковано на машинці.

      Блор стрімко підбіг