І не лишилось жодного. Агата Кристи

що вона затримається, я про погоду, – підтримала розмову Віра. – На жаль, англійське літо таке мінливе.

      Не намагаючись бути оригінальним, Ломбард запитав:

      – Ви добре знаєте ці краї?

      – Ні, я тут уперше. – І швидко додала, вирішивши одразу ж чітко прояснити своє місце: – Я навіть свого роботодавця ще не бачила.

      – Роботодавця?

      – Так. Я – секретарка місіс Оуен.

      – О, зрозуміло. – І непомітно його тон змінився, він став упевненішим, невимушеним. – Правда ж, це дивно?

      Віра розсміялася:

      – Ні, я так не думаю. Просто її секретарка раптово захворіла, і вона зателефонувала в агентство, щоб знайти заміну, а вони направили мене.

      – Он як це трапилося. А якщо, припустімо, робота вам не сподобається?

      Віра знову розсміялася.

      – О, це тимчасово. Праця на час відпустки. У мене постійна робота в школі для дівчаток. Правду кажучи, я надзвичайно захоплена можливістю побачити Солдатський острів. Я стільки читала про нього в газетах. Він і справді такий чудовий?

      – Не знаю. Я його не бачив.

      – Справді? Гадаю, Оуени надзвичайно захоплені своїм островом. Що то за люди? Розкажіть мені.

      Ломбард задумався: «Як незручно. Я мав би їх знати чи ні?» І швидко вигукнув:

      – По вашій руці повзе оса! Ні… не рухайтеся. – Він різко змахнув рукою. – Усе, полетіла.

      – Дякую. Цього року багато ос.

      – Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?

      – Не маю найменшого уявлення.

      Почувся голосний протяжний гудок.

      – А от і потяг, – мовив Ломбард.

      На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.

      Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.

      Віра впевнено виступила вперед і промовила:

      – Я – секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. – І додала: – А це містер Ломбард.

      Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так.

      «Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»

      Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім – милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.

      Генерал Макартур сказав:

      – Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.

      – Тут дуже гарно, – промовила Віра. – Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.

      Філіп Ломбард критично зауважив:

      – Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…

      – Певно, ви побачили трохи світу? – звернувся до нього генерал Макартур.

      Ломбард знехотя знизав плечима:

      – Та довелося поблукати світами, сер.

      «Зараз запитає, чи був я на війні, – подумав він. – Ці старі військові завше питають».

      Але