І не лишилось жодного. Агата Кристи

піти не так. Сподіваюся, мій вигляд не викликатиме підозр.

      Він підвівся та уважно подивився на своє відображення у дзеркалі. Обличчя з вусиками, що відбивалося там, видавало військового. Воно було майже безвиразне, із сірими, близько посадженими очима.

      – Міг би зійти за майора, – промовив містер Блор, – але ні, я забув. Там же є той старий військовий. Одразу вирахує мене. Південна Африка, от моя легенда. Жоден із гостей не має з нею нічого спільного, а я саме читав той буклет, то зможу щось сказати про країну.

      На щастя, жителем колоній міг бути хто завгодно. Містер Блор розумів, що представивши себе як грошовитого чоловіка з Південної Африки, він може ввійти в будь-яке товариство невикритим.

      Солдатський острів. Він пам’ятав його ще з дитинства… Смердюча скеля з купою чайок за милю від узбережжя. Назву він отримав через схожість із головою чоловіка.

      Чудова ідея побудувати на ньому будинок! У негоду там жахливо! Але в мільйонерів свої примхи!

      Старий у кутку прокинувся і промовив:

      – У морі ніколи не можна бути впевненим, ніколи!

      Блор згідливо кивнув.

      – Так, правду кажете.

      Моряк двічі гикнув і сумно сказав:

      – Наближається шквал.

      Блор відповів:

      – Та ні, чоловіче. Чудовий день.

      Старий сердито заперечив:

      – Шторм іде! Я відчуваю його в повітрі.

      – Можливо, ви маєте рацію, – сказав Блор примирливо.

      Потяг зупинився на станції, старий підвівся, похитуючись.

      – Я виходжу тут. – Він зашпортався біля вікна. Містер Блор допоміг йому.

      Старий зупинився у дверях. Урочисто підняв руку й закліпав затуманеними очима.

      – Пильнуйте й моліться! Пильнуйте й моліться! Судний день гряде.

      Виходячи з вагона, він рухнув на перон. Лежачи, подивився на Блора й проказав із особливою гідністю:

      – Я звертаюся до вас, молодий чоловіче. Судний день уже дуже близько.

      Опускаючись на своє місце, містер Блор подумав: «Йому до Судного дня ближче, ніж мені!»

      Але, як часто трапляється, він помилявся…

      Розділ другий

      І

      На оукбриджській станції стояла групка людей, нерішуче роззираючись. Позаду них тупцяли на місці носильники з валізами. Хтось із них вигукнув:

      – Джиме!

      Один із таксистів підійшов до них.

      – Ви, певно, на Солдатський острів? – запитав він із м’яким девонським акцентом.

      Четверо людей підтакнули й одразу ж почали поглядати одне на одного.

      Водій звернувся до судді Ворґрейва як до найстаршого з групи.

      – Тут два таксі, сер. Але одне з них повинно почекати на пасажирський потяг із Ексетера – це лише кілька хвилин – ним добирається ще один джентльмен. Можливо, хтось із вас зачекає? Вам буде комфортніше їхати.

      Віра Клейторн, добре пам’ятаючи про свою посаду секретаря, одразу ж відповіла.

      – Я зачекаю, – сказала вона. – Якщо ви не заперечуєте. – Вона зиркнула на інших