І не лишилось жодного. Агата Кристи

6. Але самозбереження – перший обов’язок людини. До того ж, місцеві жителі не проти померти. У них не такий погляд на смерть, як у європейців.

      Віра підняла обличчя з долонь. Вона спитала, дивлячись йому в очі:

      – Ви залишили їх помирати?

      – Я залишив їх помирати, – відповів Ломбард. Його веселі очі втупилися в її перелякані.

      Ентоні Марстон сказав тихим, приглушеним голосом:

      – Я саме пригадував Джона й Люсі Комбс. То, певно, ті діти, яких я збив автівкою неподалік Кембриджа. Фатальне невезіння.

      Суддя Ворґрейв єхидно запитав:

      – Для них чи для вас?

      Ентоні сказав:

      – Ну, я гадав, для мене… та звісно, ви маєте рацію, їм збіса не пощастило. Звичайно, це чиста випадковість. Вони несподівано вибігли з-за рогу. Мене на рік позбавили водійських прав. Жахлива історія!

      Лікар Армстронґ втрутився:

      – Категорично не можна так швидко їздити, категорично. Такі молодики, як ви, становлять загрозу для суспільства.

      Ентоні знизав плечима:

      – Швидкість не стримати. Та звісно, англійські дороги безнадійні. На них навіть пристойний темп підтримувати важко.

      Ентоні розглянувся, шукаючи свою склянку, узяв її зі столу, підійшов до столика біля стіни й налив собі ще віскі із содовою. Він сказав через плече:

      – У всякому разі, то не моя вина. Просто нещасний випадок.

      ІІІ

      Служник, Роджерс, увесь той час нервово облизував губи й заламував руки. Він заговорив тихим, шанобливим голосом:

      – Я теж, сер, сказав би слівце.

      – Давай, Роджерсе, – заохотив Ломбард.

      Роджерс прокашлявся і вкотре вже провів язиком по пересохлих губах.

      – Сер, тут згадували мене з дружиною та міс Брейді. Жодного слова правди, сер. Ми з дружиною служили міс Брейді до самої її смерті. Вона завжди була хвороблива, завжди, сер, ще відтоді, як ми прийшли до неї на роботу. Тієї ночі бушувала гроза… у ту ніч їй стало гірше. Телефон не працював. Ми не могли викликати лікаря. Я пішов за ним пішки, сер. Але він прибув занадто пізно. Ми зробили все, що могли. Ми були віддані їй, сер. Це вам кожен скаже. Ніхто про нас і слова поганого не скаже. Нічого поганого.

      Ломбард задумливо дивився на обличчя дворецького, що нервово посмикувалося, на пересохлі губи, нажахані очі. Він пригадав тацю з кавою, що випала з рук. Він подумав, але не вставив: «Та ну?»

      Заговорив Блор, у словах якого відчувалася підкреслена глумливість колишнього співробітника поліції:

      – Отримали дещицю після її смерті? Правда?

      Роджерс випростався. Неохоче відповів:

      – Міс Брейді залишила нам спадок як визнання нашої вірної служби. А чому б і ні, я хотів би знати?

      Ломбард запитав:

      – Як щодо вас, містере Блор?

      – Як щодо мене?

      – Ваше ім’я також у списку.

      Обличчя Блора спалахнуло.

      – Ви маєте на увазі Ландора? Це було пограбування лондонського комерційного банку.

      Суддя Ворґрейв заворушився.

      – Я пам’ятаю. То