І не лишилось жодного. Агата Кристи

прочитав його й сказав:

      – Я починаю розуміти… А що у вас, міс Клейторн?

      Віра пояснила обставини, за яких її найняли як секретарку.

      – Містер Марстон? – звернувся суддя.

      Ентоні сказав:

      – Отримав телеграму від старого друзяки Берклі, Борсука. Я ще тоді здивувався, бо гадав, що старий огир відправився до Норвегії. Наказав мені заявитися сюди.

      Ворґрейв знову кивнув.

      – Лікар Армстронґ?

      – Мене запросили як фахівця.

      – Зрозуміло. І раніше ви з цією сім’єю не перетиналися?

      – Ні. У листі посилалися на мого колегу.

      – Щоб було правдоподібно… Так, а той колега, припускаю, на той час був поза межами досяжності.

      – Е-е-е… Так.

      Ломбард, який спостерігав за Блором, раптом сказав:

      – Слухайте, мені тут дещо спало на думку…

      Суддя підняв руку.

      – Одну хвилинку.

      – Але я…

      – Не все зразу, містере Ломбард. Поки що ми досліджуємо обставини, за яких ми всі тут зібралися сьогодні. Генерал Макартур?

      Посмикуючи вуса, генерал пробурмотів:

      – Отримав листа від того типа, Оуена… Він згадував про деяких моїх старих приятелів, що мали сюди приїхати. Вибачався за неофіційне запрошення. Боюся, листа я не зберіг.

      Ворґрейв звернувся до Ломбарда:

      – А ви?

      Мозок Ломбарда швидко працював. Викрити себе чи ні? Він надумав:

      – Схожий випадок, – сказав. – Запрошення, згадка про спільних друзів. Я не запідозрив лихого. А листа розірвав.

      Суддя звернув свою увагу на Блора. Погладжуючи верхню губу вказівним пальцем, він промовив занадто ввічливим голосом:

      – Існує ще один тривожний момент. Той безтілесний голос звертався до нас на імена, викладаючи конкретні звинувачення проти кожного. Зі звинуваченнями розберемося згодом. А зараз мене цікавить одна деталь. Серед імен згадано Вільяма Генрі Блора. Наскільки нам відомо, серед присутніх немає нікого з цим ім’ям. А от прізвище Девіс не згадувалося. Маєте щось сказати, містере Девіс?

      Блор невдоволено пробурмотів:

      – Здається, це вже не секрет. Гадаю, мені краще визнати, що моє прізвище не Девіс.

      – Ви Вільям Генрі Блор?

      – Саме так.

      – Я дещо додам, – сказав Ломбард. – Ви не просто ховаєтеся під чужим прізвищем, містере Блор, але, крім того, цього вечора я підмітив, що ви першокласний брехун. Стверджуєте, нібито повернулися з Наталя, з Південної Африки. Я знаю Південну Африку й Наталь і міг би заприсягтися, що ноги вашої там не було.

      Усі погляди звернулися до Блора. Сердиті, підозріливі погляди. Ентоні Марстон підійшов до нього, стиснувши кулаки.

      – І що тепер, свинюко, – сказав він, – зможеш пояснити?

      Блор задер голову й стиснув квадратну щелепу.

      – Джентльмени, ви помиляєтеся. У мене із собою документи, ви можете пересвідчитися. Я колишній працівник карного розшуку. Тепер керую детективним агентством у Плімуті. Мене найняли на одну роботу.

      Суддя