Робін Гуд. Александр Дюма

серед безладу, що панував у вітальні. Він міркував, як би перенести розбійника на лаву, але той, вирішивши, що його залишають помирати на самоті, знову захрипів:

      – Ґілберте, хіба ти не впізнав мене? Поглянь… це ж я, твій шваґер Роланд Рітсон… Змилуйся, дай мені попрощатися з Меґґі!

      – Матір Божа! Ти Роланд?

      Ґілберт Гед став на коліна біля вмираючого, але рідного брата його коханої дружини вже знову накрив морок…

      5

      Решта цієї тривожної ночі минула спокійно; до ранку в лісниковій хижі не спав тільки Ґілберт Гед. Рітсон більше не приходив до тями. Його поклали в Лінкольновій комірчині, по тому як Марґарет мовчки обмила братові рани, насилу стримуючи сльози на очах. Вона заледве впізнала в цьому постарілому чоловікові веселуна Роланда, за яким так сумувала всі ці роки. Вона не стала питати в чоловіка, чого він так терпляче очікує, сидячи біля того, хто був уже на Божій дорозі.

      Минали години, і Ґілберт благав Бога тільки про одне: аби його нещасний заблуканий шваґер нарешті опритомнів. Господь зглянувся на нього – вдосвіта повіки Рітсона ледь здригнулись, і поранений розплющив очі. А потім його тремтяча рука покаянно простяглася до Ґілберта Геда.

      – Чи пробачив ти мені? – ледь чутно прошелестів Рітсон.

      – Спершу ти мені все розкажеш… – суворо відповів лісник.

      Згори долинули кроки, почувся життєрадісний Робінів голос:

      – Батьку, ти не спиш? Ми з сером Алланом вирушаємо до Ноттінґема і хочемо попрощатися з тобою. З нами також бенедиктинець – він має якусь богоугодну справу в місті…

      Гед зайшов до вітальні, щоби нашвидку обійняти сина, – дуже вже поспішав вислухати те, що збирався повідомити йому Рітсон. Нарешті вхідні двері було зачинено, і лісник повернувся до комірчини, відіславши слугу. Жінки й старий чернець іще спали, натомлені подіями бурхливої ночі.

      – Нарешті ми самі, і я готовий тебе вислухати, – мовив Ґілберт, знову сідаючи в головах у Рітсона.

      – Барон Фіц-Олвін наказав схопити лицаря і молоду пані, – почав шваґер. – Наш ватажок, якого розтерзав твій пес, був найвідданішим із його слуг, а баронові не до вподоби кохання його дочки і сера Аллана Клера. Він хоче видати Крістабель за іншого. Ось чому я опинився біля твоїх дверей, Ґілберте… Знай – лицареві загрожує смертельна небезпека…

      – Та кажи нарешті про Робіна!

      – Не квапся, ліснику… Чверть століття тому я став на службу до молодого лицаря Філіпа Фіц-Ута, барона Безанта. Цей титул дарував моєму панові король Генріх за заслуги у війні у Франції. У барона був старший брат, сер Роберт, який отримав у спадок від їхнього батька, знатного графа Гантінґдона, величезний статок і відоме прізвище… Невдовзі померла його дружина, залишивши йому єдиного сина – слабкого здоров’ям хлопчика, якого сер Роберт палко любив. Горе і хвороби підточили сили старшого з братів, і перед смертю він доручив піклування про свого сина, єдиного прямого спадкоємця давнього роду, братові Філіпу…