Робін Гуд. Александр Дюма

лісу викликали у вашій пам’яті образ його володарки, спадкоємиці барона Фіц-Олвіна.

      – Ваша правда, люба сестро. Мушу зізнатися, що коли б я мав вибір, то волів би жити в хижі якогось йомена і бути чоловіком Крістабель, аніж сидіти на троні.

      – Мій брат невиправний, – зітхнула Меріон. – Ви певні, що Крістабель погодиться змінити життя принцеси на жалюгідне існування, про яке ви марите? Утім, облиште марні сподівання: я дуже сумніваюся, що барон коли-небудь погодиться віддати за вас свою доньку.

      Лицар спохмурнів.

      – Якщо вона кохає мене по-справжньому, їй буде всюди зі мною добре… Ви вважаєте, що її батько мені відмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордівливий Фіц-Олвін пристав на мою пропозицію, – він же не хоче стати вигнанцем і втратити свій Ноттінґемський…

      – Тихше! Ось, здається, і хатина юного лісника, – промовила дівчина, зупиняючи брата. – Його мати зустрічає нас на порозі… Вочевидь, дуже порядна жінка.

      – Син їй до пари, – кивнув сер Аллан. – Як це він примудрився нас випередити?

      – Таж він далеко вже не хлопчик… – прошепотіла Меріон, відкидаючи каптур, що приховував її обличчя.

      Робін стояв біля матері, не зводячи з дівчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що він мимоволі вигукнув:

      – Я був певен, що такі чудові очі можуть сяяти тільки на найпрекраснішому личку на світі!

      Марґарет, здивована зухвалістю сина, тут-таки прицитькнула на нього.

      Сер Аллан Клер усміхнувся; а його сестра, ніскілечки не гніваючись на юнака, лише ледь зашарілася, спостерігаючи, як ніжно Робін обіймає збентежену матір.

      Нежданих гостей провели в дім.

      А невдовзі повернувся й Ґілберт Гед: дорогою він підібрав пораненого мовчазного незнайомця, який весь час ховав своє обличчя за плащем. Лісник із великою обережністю зняв чоловіка з сідла і вніс його на руках до вітальні, а потім покликав Марґарет, що поралася в кімнатах:

      – Жінко, цей бідолаха потребує нашої допомоги. Якийсь лихий збитошник пожартував із нього, пришпиливши йому стрілою кисть руки до лука. Він утратив багато крові… Як маєшся, приятелю? – спитав лісник пораненого. – Та підведи ж ти голову і не бійся. Потерпи трохи, хай йому біс! Ще ніхто не помирав од того, що йому продірявили руку…

      Чоловік іще більше згорбився, вбираючи голову в плечі. Обличчя свого він так і не відкрив: здавалося, незнайомець не хотів, щоби гостинні господарі запам’ятали його.

      Марґарет заходилася оглядати рану. Робін, що саме ввійшов до кімнати, хотів був їй допомогти, але, поглянувши на пораненого, кивнув Ґілбертові Геду і відкликав його вбік.

      – Тату, – прошепотів юнак, – не кажіть нашим гостям, що цей чоловік тут, у нас… І будьте обережні…

      – Навіщо з дрібниці робити таємницю? – невдоволено пробурчав Ґілберт. – І чому ти попереджаєш мене про обережність? Кажи негайно: що спільного між цим чоловіком і…

      Його слова перервав крик пораненого: Марґарет,