Робін Гуд. Александр Дюма

присуваючись до вогнища. – Дозволь, я почну трапезувати, не чекаючи на твоє люб’язне запрошення, бо чую, що мій зголоднілий живіт уже присох до хребта, а проти вчорашнього я, здається, схуд на добру половину.

      – І ви даруйте мені, Божі подорожани, що не поспішав одчиняти вам, – відповів Ґілберт, жестами запрошуючи всіх присутніх повернутися до столу. – Знаєте, обережність…

      Перш ніж узятися до їжі, старий чернець – звали його брат Елдред, – хрестячись однією рукою, пробелькотів коротку молитву. Тим часом його товариш, не гаючи часу, вп’явся зубами вже в другий шматок смаженої оленини і водночас пожадливо ковтнув із кухля ель.

      – Обережність нині на часі, – промимрив він, відсапуючись і поглядаючи на лісника. – Нелюдами-волоцюгами в окрузі аж кишить, їх тут – як тих бліх на сіннику. Щонайбільше півгодини тому двоє таких мерзотників напали на нас. Присягаюся вороном святого Бенедикта! Я ледь не віддзвонив обідню патерицею їм по ребрах, коли враз почувся пронизливий розбійницький свист… Зайшлися гавкотом собаки, лиходії відступились, а ми, дякувати Богові, знайшли ваш хлібосольний дім.

      Промовивши це, чернець знову наповнив кухоль по самі вінця і з маху його видудлив.

      – Гарний у тебе собачка, хазяїне! – здоровань нахилився: хотів погладити вовкодава, але той, не відповідаючи на чернечу ласку, відвернувся, глухо загарчав і одним стрибком знову опинився біля дверей.

      – Робіне, подай-но мені палицю та й свою прихопи, – стиха мовив лісник.

      – У мене рука чавунна, а патериця деренова, – посміхнувся чернець-здоровань. – Раптом поткнуться якісь лихі гості – усе це до ваших послуг.

      – Терпіння, чада мої, – закликав усіх брат Елдред, – прошу вас: першими не вбивайте…

      Його слова потонули в зойках нажаханої Марґарет. Їй здалося, ніби на сходах стоїть той самий поранений, якого вона допіру бачила прикутим до ліжка. Усі разом подивилися на сходи, проте там уже нікого не було.

      – Ну-бо, люба Меґґі, тобі примарилося… – Ґілберт намагався заспокоїти дружину.

      – Ні, я бачила: він був там… – наполягала Марґарет, здригаючись усім тілом. – Схожий на привид…

      Тим часом Гед виразно зиркнув на сина; Робін вислизнув із-за столу і, непомітно скрадаючись, зійшов на другий поверх. Він побачив прочинені двері кімнати і тієї ж миті зрозумів, що пораненого в ліжку немає. Наполовину висунувшись із відчиненого вікна, чоловік стиха перемовлявся з кимось надворі. Робін нечутно підповз навкарачки майже до ніг розбійника і прислухався до балачки.

      – Леді й лицар тут, – говорив поранений, – я їх щойно бачив. Я б іще сьогодні з ними поквитався, та їх ніби береже сам диявол: невідомо звідки вилетіла стріла, скалічила мені руку, і вони вислизнули…

      – Прокляття!

      – …Випадок привів їх у дім лісника – того самого, що підібрав мене, коли я стікав кров’ю.

      – Тепер вони від нас не втечуть.

      – Скільки вас там, хлопці?

      – Семеро. Нам головне – ввійти, але засуви в них міцні, та ще й ціла зграя собак на додачу…

      – Нащо