Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

легше зачаклувати. Аро. Завжди винний Аро. Майже всю ніч я роздумувала над усіма можливими способами, в які могла б нашкодити цій людині.

      Я подумала, чи не зірвати мені зі стану золотий ланцюжок і не виплюнути камінець у сміття, але не змогла примусити себе до цього. Ці два предмети якось непомітно стали частиною мого «я». Без них мені було би страшенно соромно. Тієї ночі я не спала ні хвилини – надто сильно гнівалася на Аро й надто сильно боялася, що мене вві сні знову відвідає біологічний батько.

      Наступної ночі я спала лише тому, що була виснажена. На щастя, червоне око не з’явилося. Зустрівшись наступного дня після школи з Бінтою й Діті, я вже почувалася трохи краще.

      – Знаєш того фотографа? Я чула, в нього повідпадали всі нігті, – сказала Діті, грайливо перекочуючи діамант у роті.

      – І? – запитала я, притулившись спиною до стіни школи.

      – І це огидно! – вигукнула Бінта. – Що то за чоловік такий?

      – А де Лую? – запитала я, змінюючи тему.

      Діті гигикнула.

      – Мабуть, з Касі. Або Ґваном.

      – Клянуся, за Лую як за наречену дадуть найбільший викуп, – сказала Бінта.

      Чи спробував хтось із цих хлопців торкнутися Лую?

      – А що Матан? – запитала я.

      Матан був улюбленцем Лую. А ще він мав найвищі оцінки з математики. Всі три мої подруги мали по кілька залицяльників. Найбільше їх мала Лую, а за нею – Діті. Бінта відмовлялася говорити зі своїми.

      Лую вийшла з-за рогу, коли ми ще теревенили. Йшла вона зігнувшись, під очима залягли темні кола.

      – Лую! – заверещала Діті. – Що сталося?!

      Бінта заплакала і схопила Лую за руку.

      – Посадовіть її! – крикнула я. Руки Лую, трусячись, стискалися в кулаки й розтискалися. Тоді її обличчя скривилось, і вона заволала від болю.

      – Я піду приведу когось, – сказала Бінта й підскочила.

      – Ні! – видушила з себе Лую. – Не треба!

      – Що сталося? – запитала я.

      Ми всі схилилися над нею. Лую витріщилася на мене великими запалими очима.

      – Ти… може, ти знаєш, – сказала вона мені. – Зі мною щось не так. Здається, я проклята.

      – Що ти?..

      – Я була з Матаном. – Вона трохи помовчала. – Біля дерева, оточеного кущами.

      Ми закивали. Саме туди ходили учні, коли потребували усамітнення.

      Лую мимохіть усміхнулася.

      – Я не така, як ви. Ну, може, Діті мене зрозуміє. – Бінта сягнула у свою торбинку й передала Лую пляшку води. Лую зробила невеликий ковток, а тоді заговорила з такою люттю, на яку я не вважала її здатною. – Я старалася, але мені це подобається, – заявила вона. – Мені завжди це подобалося! А чому ж ні?

      – Лую, що… – заговорила Діті.

      – Поцілунки, доторки, близькість, – промовила Лую, дивлячись на Діті. – Ти знаєш. Це добре. Ми рано про це дізналися. – Вона поглянула на Бінту. – Це добре, коли це правильно. Я знаю, що тепер нас не має торкатися жодний чоловік, а я ж старалася!

      Я взяла її за руку. Лую відсмикнула її.

      – Я старалася три роки. Тоді якось прийшов Ґван, і я дозволила йому себе поцілувати.