Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

виявилося майже так само легко, як перетворитися на птаха. Згодом в одній старій книжці я вичитала, що плазуни та птахи – близькі родичі. Мільйони років тому навіть існував птах із лускою. Втім, після зворотного перетворення мені по кілька днів бувало вкрай складно не мерзнути вночі.

      Я перетворилася на муху, скориставшись мушачими крильцями. Процес був жахливим: я наче різко стискалася. А позаяк моє тіло змінилося дуже сильно, я не могла відчути нудоту. Уявіть собі: хочеш відчути нудоту, але не можеш. У подобі мухи я думала передусім про їжу, була швидкою та пильною. Я геть не мала складних почуттів грифа. Найбільше в бутті мухою мене турбувало почуття власної смертності, відходу з життя за якихось кілька днів. Мусі ці дні, певно, здавалися цілим життям. Я, людина, що обернулася на муху, гостро усвідомлювала як повільність, так і швидкоплинність часу. Обертаючись назад, я відчувала полегшення від того, що досі виглядала та почувалася на свій вік.

      Коли я оберталася на мишу, основним моїм почуттям був страх. Страх бути розчавленою, з’їденою, знайденою, померти з голоду. Після перетворення назад я мала таку сильну залишкову параною, що не могла вийти з кімнати по кілька годин.

      Того дня я пробула грифом понад півгодини, а коли повернулася до хатини Аро у власній подобі, це відчуття сили мене ще не покинуло. Я знала тих двох хлопців. Дурних, неприємних, балуваних хлопців. Бувши грифом, я чула, як один із них сказав, що краще полежав би в ліжку і проспав би весь ранок. Інший схвально засміявся. Вдруге в житті підходячи до кактусових воріт, я заскреготіла зубами. Коли я проходила, мене знову подряпав один кактус. «Покажи себе з найгіршого боку», – подумала я і попрямувала далі.

      Коли я обійшла хатину Аро, виявилося, що він сидить на землі перед двома хлопцями. За ними навсібіч ширилася пустеля, широка і прекрасна. Мої очі зволожили гнівні сльози. Те, чого міг навчити мене Аро, було мені потрібне. Сльози закрапали, і тут на мене поглянув Аро. Я була готова ляснути себе по обличчю. Йому не треба було бачити моєї слабкості. Двоє хлопців розвернулись, і їхні порожні, тупі, недоумкуваті обличчя роздратували мене ще більше. Ми з Аро витріщились одне на одного. Мені захотілося його побити, роздерти йому горло та покусати його дух.

      – Забирайся звідси, – промовив він спокійним тихим голосом.

      Його категоричний тон остаточно позбавив мене надії. Я повернулася й побігла. Але не з Джвагіра. Поки що не з нього.

      Розділ 13

      Сонце Ані

      Того дня по обіді я загрюкала їй у двері сильніше, ніж хотіла. Я ще була збудженою. У школі я зберігала сердитий спокій. Бінта, Лую й Діті розуміли, що мене слід залишити саму. Після вранішнього візиту до хатини Аро мені слід було прогуляти школу. Та обоє моїх батьків були на роботі, а сама я не почувалася в безпеці. Після школи я пішла просто до будинку Ади.

      Вона без поспіху відчинила двері й насупилася. Ада, як завжди, була елегантно вбрана. Її стегна та ноги були щільно загорнуті в зелену рапу, а кофтина того ж кольору мала такі пишні плечі, що якби вона зробила крок уперед, то вони б не пройшли у двері.

      – Ти ходила