Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

ви можете таке казати?! – закричала я так, що в мене з рота мало не вилетів діамант.

      – І до того ж зараз, коли ми з тобою говоримо, ти нечиста від жіночої крові, – сказав він. – Як ти смієш приходити сюди в цьому стані?

      Я тільки кліпнула, не розуміючи, що він має на увазі. Згодом до мене дійде, що це стосувалося моїх місячних. До кінця залишалося ще близько одного дня, і кров виходила з мене поодинокими краплинками. Він же говорив так, ніби я вся була в ній.

      Він з огидою показав на мій стан:

      – А це має бачити лише твій чоловік.

      Я знову спантеличилась, а тоді опустила очі й побачила, як виблискує ланцюжок у мене на животі, нависнувши над рапою. Я хутко його сховала.

      – Хай те, що тебе переслідує, доконає тебе. Так краще, – сказав він.

      – Будь ласка, – промовив Мвіта, підійшовши до нас. – Не ображайте її, оґо. Вона мені дорога.

      – Так, знаю, ви всі тримаєтеся купи, – сказав Аро.

      – Я не казав їй прийти! – твердо відповів йому Мвіта. – Вона нікого не слухає.

      Я витріщилася на Мвіту, приголомшена та ображена.

      – Мені байдуже, хто її послав, – сказав Аро, змахнувши своєю великою рукою.

      Мвіта опустив погляд, і я мало не закричала. «Він в Аро наче в рабстві, – подумалось мені. – Наче океке в нуру. Але ж його ростили як нуру. Яка відсталість!»

      Аро пішов геть. Я швидко повернулася й пішла назад, до кактусових воріт.

      – Ти сама це на себе накликала, – загарчав Мвіта, йдучи за мною. – Я ж казав тобі не…

      – Ти мені нічого не казав, – відповіла я і пришвидшила крок. – Ти з ним живеш! Він отак думає про таких, як ми, а ти ЖИВЕШ У ЙОГО ОСЕЛІ! Б’юсь об заклад, що ти йому куховариш і прибираєш! Мене дивує, що він узагалі їсть те, що ти готуєш!

      – Усе не так, – заперечив Мвіта.

      – Ні, так! – закричала я. Ми пройшли кактусові ворота. – Мало того, що я – еву, і того, що та штука хоче до мене добратися! Я ще й жіночої статі. Той божевільний, з яким ти живеш, любить тебе й ненавидить, але мене він просто ненавидить! Мене всі ненавидять!

      – Твої батьки тебе не ненавидять, і я теж, – зауважив він. – Твої подруги тебе не ненавидять.

      Я його не слухала. Я вже побігла. Я бігла, доки не впевнилася в тому, що він не біжить за мною. Я пригадала маслянисто-чорне пір’я, що вкриває могутні крила, сильний дзьоб, голову з мозком, розумність якого могла осягнути лише я та ще, може, той козлячий прутень Аро. Я полетіла високо й далеко, думаючи й думаючи. А діставшись нарешті додому, проскочила у вікно своєї спальні та обернулася на себе – тринадцятирічну, майже чотирнадцятирічну дівчинку. Я заповзла голяка в ліжко, не зважаючи на краплинки крові, й повністю накрилася ковдрами.

      Розділ 9

      Нічне жахіття

      Я перестала розмовляти із Мвітою, а він перестав до мене ходити. Минуло три тижні. Я сумувала за ним, та моя злість на нього була сильнішою. Мій вільний час заповнювали Бінта, Лую й Діті. Якось уранці, коли я, набурмосившись, чекала їх на шкільному подвір’ї, повз мене пройшла Лую. Спершу я подумала, що вона мене просто не побачила.

      Тоді