Хто боїться смерті. Ннеди Окорафор

п’яти хвилин.

      На міській площі вже рясніло людьми. Було встановлено сцену, на якій стояли чотири крісла. За кілька хвилин туди сходами зійшли четверо. Юрба затихла. З усіх, хто зібрався, тільки немовлята перегукувались далі. Я стала навшпиньки, рада, що нарешті погляну на старійшин Осуґбо, про яких стільки чула. Побачивши їх, я зрозуміла, що з двома старійшинами вже зустрічалася. Одна з них була одягнена у блакитну рапу з кофтиною такого ж кольору.

      – Це Нана Мудра, – сказав мені на вухо тато. Я просто кивнула. Не хотіла згадувати про свій Ритуал одинадцятого року.

      Вона поволі вийшла на сцену і зайняла своє місце. За нею прийшов старий сліпець із дерев’яною тростиною. Його довелося провести сходами. Сівши, він оглянув юрбу так, ніби бачив нас усіх такими, які ми є насправді. Тато сказав мені, що це Діка Провидець. Потім прийшов Аро Творець. Я сильно насупилася. Як же мені не подобався цей чоловік, що відмовив мені в такому багатстві, відмовився від мене. Вочевидь, мало хто знав, що він чаклун, оскільки тато пояснив, що саме він формує владу.

      – Ця людина створила найсправедливішу систему в історії Джвагіра, – прошепотів він.

      Четвертим був Ойо Мислитель, низенький і худий, з ріденькими пучками сивого волосся обабіч голови. Вуса в нього були пишні, а злегка посивіла борода – довга. Тато сказав, що Ойо відомий своїм скептицизмом. Якщо ідею не завертає Ойо, то вона принесе плоди.

      – Джвагір, квену! – промовили всі старійшини, викинувши кулаки в повітря.

      – Я! – відповіла юрба. Тато штурхнув ліктем маму та мене, щоб ми зробили так само.

      – Джвагір, квену!

      – Я!

      – Джвагір, квену!

      – Я!

      – Добрий вечір, Джвагіре, – проказала Нана Мудра і встала. – Фотографа звати Абабуо. Він прийшов з Ґаді, одного з міст Семиріччя. Він попрацював і подолав велику відстань, аби принести нам новини. Ми вітаємо його та висловлюємо йому похвалу.

      Вона сіла. Встав і заговорив Ойо Мислитель.

      – Я думав про ймовірність, межу похибки, малоймовірність. Хоча доля наших людей на Заході трагічна, малоймовірно, що це лихо зачепить нас. Моліть Ані про щось краще. Але збирати речі не потрібно.

      Він сів. Я оглянула юрбу. Схоже, людей його слова переконали. Я не знала напевне, що відчувала. «Чи справді річ у нашій безпеці?» – подумала я. Встав і заговорив Аро. З усіх старійшин Осуґбо старезним не був лише він. Однак я все одно замислилася про його вік і зовнішність. Може, він був старший, ніж здавалося.

      – Абаду несе реальність. Споглядайте її, але не панікуйте. Хіба ми всі жінки? – запитав він. Я пирхнула й закотила очі.

      – Паніка вам нічого доброго не принесе, – продовжив він. – Якщо ви хочете навчитись орудувати ножем, Обі – ось він – вас навчить. – Він показав рукою на м’язистого чолов’ягу, що стояв біля сцени. – Також він може навчити вас бігати на далекі дистанції, не втомлюючись. Але ми – сильні люди. Страх для слабких. Не журіться. Живіть своїм життям.

      Він сів. Повільно встав, спираючись на тростину, Діка