Ольга. Бернхард Шлинк

одне на одного, а коли я вчитимусь.

      9

      Аж до приходу осені Ольга і Герберт могли усамітнитися на узліссі або в мисливській будці. Тут вона вчилася, тут він міг її знайти. Але у жовтні похолоднішало, а в листопаді випав перший сніг. Органіст дав Ользі ключі від церкви, щоб вона могла репетирувати на органі й час від часу заміняти його у неділю. Тож дівчина вчилася в холодній церкві, котру опалювали лише перед службою Божою. Там було тепліше, ніж на вулиці, та, як на Ольгу, навіть тепліше, ніж у бабці вдома, де попри теплу пічку, можна було промерзнути наскрізь від жінчиної грубої холодності. Того, що майбутня розлука завдавала бабці болю і змушувала її поводитися ще грубіше та холодніше, ніж зазвичай, Ольга не розуміла. Та й бабця теж не розуміла.

      Церква, класична споруда в стилі круглих арок, датована 1830-м роком, мала ложу для родини патрона, котра разом із церковним патронатом дісталася Гербертовій родині від попередніх шляхетних власників маєтку. Герберт ненавидів своє місце у ложі, на якому мусив сидіти щонеділі під пильними поглядами усієї громади. Саме тому він не одразу згадав, що у ложі, під підлогою, була своя власна грубка, яку можна було запалити зі сходів. У найхолодніші дні вони з Ольгою навіть бачили там хмарки пари від їхнього дихання. Однак підлога була більш-менш теплою, дашок і бильця ложі трохи захищали від холоду церковних нефів, стільці мали м’яку оббивку, а Ольга, навчаючись, сплела для себе і Герберта довгі товсті светри. Хлопець уявляв, наче він має протриматися кілька зимових днів у мисливській будці й убити розкішного оленя, котрого якось бачив його батько, однак не зміг влучити.

      Герберт не вчився, хоча Ользі хотілося, аби він теж готувався до іспитів. Читаючи, хлопець незабаром утрачав терпець і вважав, що дія може швидше привести до мети або думка до розуміння. Його вчитель згадував про Ніцше, смерть Бога, Надлюдину і вічне повернення, і Герберт сподівався знайти у творах філософа відповіді на свої запитання. Хіба Бог і йому теж не здавався мертвим? Хіба він не мріяв вийти за власні межі? Хіба не знав гармонії життя в селі? Утім, Ніцше теж йому незабаром набриднув, і хлопець задовольнився, підгледівши кілька мовних зворотів та вставляючи їх час від часу в розмову. Герберт просторікував про дві касти, без яких не було культури, – вищу й нижчу, про могутність та красу чистої раси, про плідність самотності, про обраних людей, про шляхетних людей та про Надлюдину, котра росла одночасно вгору та вглиб і завжди залишалася плідною. Він вирішив стати Надлюдиною, ніколи не заіржавіти, ніколи не заспокоюватися, зробити Німеччину величною і звеличитися разом із нею, навіть якщо доведеться бути жорстоким до себе та решти. Ользі ці пишномовні слова здавалися пустопорожніми. Але Гербертові щоки палали, а очі сяяли, і вона не могла нічого вдіяти, лише дивилася на хлопця закоханим поглядом.

      Цілий рік вони утримувалися від близькості. Нікого б не обурювало залицяння сина поміщика до сільської дівчини, і селяни радо закрили б очі на його залицяння до своїх доньок. Але для Ольги Герберт не був сином поміщика, а вона не була