Ольга. Бернхард Шлинк

літнє небо зі стрімкими білими караванами хмарок. Тепер він повторив свою думку ще раз, спокійно та впевнено, наче зробив відкриття, або радше дещо вирішив:

      – Бога немає.

      Ольга підвела погляд від підручника і подивилася на хлопця.

      – Натомість?

      – Натомість?

      – Що є на його місці?

      – Нічого. – Гербертові її запитання здалося кумедним, і він з реготом похитав головою. – Світ існує, але не має ні Раю, ні Бога.

      Дівчина відклала книжку вбік, витягнулася біля нього у траві й подивилася на небо. Небо їй подобалося, байдуже блакитне чи сіре, у дощ чи у сніг, коли його видно лише мигцем між краплями, що падають згори, або сніжинками, які пливуть у повітрі. Бог? Чому б Йому не жити на Небесах? А часом спускатися на землю, до церкви чи просто на природу?

      – Що б ти зробив, якби Він раптом перед тобою з’явився?

      – Як Лівінґстон перед Стенлі?11 Я б легенько вклонився і простягнув руку. «God, I presume?»12

      Власний жарт так надихнув Герберта, що він розреготався, плескаючи долонями по землі. Ольга уявила собі цю сцену: Герберт у шкіряних бриджах і картатій сорочці й Бог у білому костюмі та пробковому шоломі, обидва трохи розгублені, обидва надміру ввічливі. Дівчина теж засміялася, однак вирішила, що людині жартувати над Богом негоже. А ще негоже сміятися з жартів інших, якщо вони стосуються Бога. Найбільше Ользі хотілося, щоб їй дали спокій і не заважали вчитися. З Божою поміччю, якщо Він захоче їй допомогти, а як ні, то ні.

      Але Герберт не давав їй спокою. Останнім часом він неабияк захопився запитаннями. За кілька днів хлопець поцікавився:

      – А чи існує безкінечність?

      Вони знову лежали поруч, її обличчя в затінку книжки, яку дівчина тримала в руках, а його, із примруженими очима та соломинкою в роті, – на сонечку.

      – Паралельні прямі перетинаються у безкінечності.

      – Це дурниці, яких учать у школі. Невже ти справді віриш, що, йдучи довго-довго між рейками, колись можна дістатися туди, де вони перетнуться?

      – Між рейками я можу йти лише до певного місця, а не безкінечно. Якби я могла так бігати, як ти…

      Герберт зітхнув.

      – Не кепкуй з мене. Я хочу знати, чи має безкінечність якесь значення для смертних людей зі смертними життями. Чи, може, Бог і безкінечність – це одне й те саме.

      Ольга поклала розгорнуту книжку на живіт, але не відпустила її. Найбільше їй хотілося б підняти підручник і повернутися до читання. Вона мусила вчитися. Безкінечність її не хвилювала. Проте, коли дівчина повернулася до Герберта, він побачив її заклопотаний і повний сподівань вираз обличчя.

      – Чому тебе цікавить безкінечність?

      – Чому мене цікавить безкінечність? – Хлопець сів. – Те, що безкінечне, залишається також недосяжним, хіба ні? Та чи є щось таке, що залишатиметься недосяжним не лише сьогодні й із сьогоднішніми можливостями, а завжди?

      – Чого б ти хотів від безкінечності, якби зміг її досягнути?

      Герберт мовчав, утупившись поглядом кудись у далечінь. Ольга теж сіла. Що він там бачив? Поля

11

Девід Лівінгстон – шотландський місіонер і знаменитий дослідник Африки. Генрі Мортон Стенлі – керівник пошукової партії, яка знайшла мандрівника після того, як на кілька років зв’язок із ним перервався. Стенлі привітав Лівінгстона фразою, яка потім стала знаменитою: «Доктор Лівінгстон, я припускаю?»

12

Бог, я припускаю? (англ.)