Название | Olya_#2 |
---|---|
Автор произведения | Володимир Худенко |
Жанр | Историческая фантастика |
Серия | |
Издательство | Историческая фантастика |
Год выпуска | 0 |
isbn | 9780887157387 |
– Первинна діагностика рецепторів нановолокна…
– Він усе одно нас рознесе, це не вихід!..
– Єво, заткнись, заради всього святого!.. Олю, ви мене чуєте? Олю, говоріть до мене. Олю.
– Запуск системи…
3
Послідовність завантаження мутно виплила із сирої правічної тьми. Мерехтлива емблема корпорації-гіганта пульсувала поверх того хаотичного масиву даних нерівно, криво, немовби крізь товщу води чи талого льоду, тріскаючись, розмиваючись і знов фокусуючись у самому центрі крихкої розпливчатої світобудови.
Тьма одступала неспішно, неохоче, кублилась між стовпчиків даних, сяючих ниток-конфігурацій, ядуче-кислотних іконок базового функціоналу, концентричних смуг біотелеметрії та розжарених павутинок ціленаведення, голографічних проекцій просторової орієнтації…
Потім прийшов біль з-під самого серця – тупий і неясний, він немовби тоншав, витягувався кудись у низ живота… А ногам, і особливо підошвам, було так тепло-тепло, аж гаряче…
Тьма немовби прорізалась мрякою, мерехтінням, сіруватою млою; її кубла сповзли з пульсуючого різнобарвного розмаю індикації, і тут же крізь пасма сіруватої мли проступили обриси якогось шорсткого зубчатого жолоба, чогось такого…
Липка і розпливчата, перемежована кислотно-ядучими потоками інформації дійсність ураз якось уся зарипіла, а чи швидше ЗАХРИПІЛА, і зашелестіла, і завила далекими сиренами…
– Я… – видихнула Оля, немов кашлянула чи її ураз знудило. – Що…
– Олю!
Голос знайомий, але вона не вгадувала власника…
– Хвала богам, ви мене чуєте!.. Вона в нормі, я її пеленгую…
– Mashallah!.. – ізнов знайомий голос, жіночий. – Тягніть її на борт, хутко!
– Олю, не рухайтесь! – той самий, чоловічий. – Нічого не робіть, чуєте мене?
Але вона зробила. Ледь-ледь підняла голову, огляділась… і застогнала.
– Ні…
Її живіт передавило чимось громіздким і, ймовірно, важезним, якоюсь напівпрозорою дугою на кшталт балки чи комунікативного перекриття – під його шорсткою мутнуватою поверхнею пробігали тьмяні зірниці інформаційного трафіку…
– Ні…
Ще стогін. Вона уперлась руками в ту балку, ту дугу, ворухнула й ногами, але ноги не слухались, і вона сама тих ніг не одчувала немовби… немовби тих ніг не було. Саме лиш непевне тепло