Olya_#2. Володимир Худенко

направо повертає курна дорога на ближні села та аеродром – просто попід людськими городами. Соняхи та кукурудзиння з одного боку, а з другого – налите колосся. Дорогу куйовдять колгоспні машини в жнива, а інколи – криті брезентом військові вантажівки. То на аеродром. Та тепер вони рідко бувають, а от у навчання – страх Господній! Тільки й снували. І по дорозі – патрулі. Ледь не в кукурудзинні городів. А так можна і повернути, пройти зайве – там злітна смуга посеред поля і ангар в землю вкопаний, а ще поставили здоровенний локатор із кількома будками на тягачах, то так він досі й стоїть. Бозна навіщо…

      А взагалі гарно там – місто відти добре видно, новобудови, шосе. І гайок такий, стежина, берізки… Гуляли вони там удвох із Максимом минулого літа не раз. Ох… Зозулю слухали.

      Оля печально зітхнула і тут же одігнала тужливі думки. Ось скоро він приїде знов. Або хоча б листа пришле – давненько вже не було. Таак, тепер ліворуч між соняхів – на аеродром ходити ніколи. Не сьогодні.

      Якось Оля й не боялась брести сими місцинами поночі сама – навіть не думала за те. Воно ж усе таке рідне, знайоме. Що тут може статися? Та і йти тут… Онно вже котельня, а за нею шкільний стадіон під прожекторами, сама сиротлива школа. Чого тут боятись, а головне – кого? Ні одної живої душі навкруг. І скрізь така тиша… Лиш та зозулечка кує. Чи що то воно? Таке наче потяг оддалік… Зустрічний? Чи вже електричка? Ой, та що ж це?…

      Вона спинилась і торкнулась рукою облущеної стіни газетного кіоска. Ворухнулось наче під серцем. Раз і ще раз… Ох…

      Випрямилась.

      Вдихнула смолистий асфальтний дух, прілий запах отави…

      Ох…

      Ні, негоже так самій сновигати. Тим більше як вона тепер НЕ САМА. Тиша яка довкола! Ніч глупа, безлюддя. Аж сумно якось. І чого воно таке безлюддя, га? Ні по дорозі не стріла нікого, ні тут під під’їздами… ні душі. Пустка. А завше ж або дітлашня яка тирлується, або п’янички які отам у скверику байдикують. Ні, не гоже так ходити – можна було б і почекати в поїзді.

      Ну нехай – що вже там. Онно вже їхній балкон і з кімнати мерехтить… Чи то мама вже вдома? Ліхтар під під’їздом коротко тріснув, об нього билась мошкара. І ніде ні душі, і тиша, і та зозулечка примовкла. Рвонувся вітер – доніс звідкілясь із сіл тривожне виття. Одгукнулось йому звідкись ближче – з городів чи з вулиці.

      Олі стало геть сумно, незатишно. Мигтів Альтаїр у пропащій висі.

      Вона рушила в під’їзд. Пройшла один проліт і враз спинилось. Занило у грудях і там під серцем потягло, стало млосно, недобре-недобре… Ох… Вона присіла на сходинку, віддихалась. Завило у скверику, зовсім близько.

      А погляд устилала імла…

      Вона піднялась і рішуче рушила вгору. Іще проліт.

      Виття в під’їзді – одбилось громовицею од стін.

      Гуууу!..

      Гуух!

      А боже ж мій світе!

      Іще проліт. Цок-цок – підбори. Лампа тьмяно мерехтить, іржавий патьок тягнеться вздовж калічної проводки. Недобре-недобре…

      ГУУУУ!!.

      Бух!

      Зі