Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

нічого не сталося вмить – минуло п’ять років, а землю вони й досі не отримали, не могли й купити, бо вона ще дорожчою стала. Уже й Гриць її підріс, а все як і було. З того часу, як він поїхав із дому, сидить вона біля вікна і сумує. Усе на дорогу поглядає, яка веде до центру села. Хоч і розуміє, що ніхто його з війни не відпустить, поки вона триває, та очі, знай, шукають на ній невеличкого чоловіка у військовій формі. Віджене від себе погані думки й перехреститься на святий куток, а вони, неначе спасівські мухи, знову обсідають її голову.

      Порадував він її останнім часом – прислав фотокартку. Не худий, у солдатській формі, високих начищених чоботях, а очі аж блищать. Вони завжди були блискучими, а тепер від того блиску в неї аж мороз по спині бігав, адже на грудях – два Георгіївські хрести. Пише, що перший отримав за участь у боях під Ковно, а другий – за розвідку в таборі ворога. Прочитавши листа, складе його трикутником та за образи сховає, а за хвилину знову дістає та перечитує, бо й досі повірити в таке не може. «Ой-йой! – хитає головою. – Як я тобі не наказувала, усе ж знала: не зможеш десь усередині ховатися, тобі треба тільки попереду бігти, а коли стріляти, то краще за всіх, не станеш і кулям кланятись». Сама пригадала, як, проводжаючи, поставила йому обереги від ворогів видимих і невидимих, щоб не брала ні куля, ні шабля. Спало на думку й інше – купають вони з бабусею маленького Грицика в цілющих травах, а старенька все щось шепоче, натирає його тільце якимись мазями з трав та коріння, співає колискову тоненьким голоском, який уже зовсім скидається на дитячий. У той час вона була худенькою і маленькою, але з сильним духом. Говорила, що той її дух до нього перейде, а Настя такого ніколи не матиме. Збиралася ще багато чого розповісти, тільки все відкладала.

      «Два хрести – два Георгії, – знову Настя на фотокартку поглядає. – Виходить, щойно на фронт потрапив, і за чотири місяці вже й нагороду отримав. Ой-йой, синку! Пишатися треба, а мені страшно від того, що багато крові біля тебе. То як же вижити в такому пеклі? А головне: я й досі не знаю, за що ти воюєш, – то губи її ворушаться, то сльози з очей визирають. – Дід Карпо каже, що війна не отєчествєнная, – прошепотівши, неначе комусь на вухо, вона аж руки на грудях склала. – Тоді навіщо ти, сину, людей убиваєш? – сама на ікону Спасителя зиркнула. – І на кому гріха буде більше – на тобі чи на тому, хто тебе туди послав?» – а від тих слів, здалося, й у Господа очі наляканими стали.

      Сама все малим його пригадує. Ось він попід хатою бігає, то в одне вікно, то в друге заглядає – боїться заходити, гадає, що цього разу мати точно його битиме.

      – Ти знову втік від господаря? – обізвалася сердитим голосом. А він, завжди такий бідовий, тепер лише оченятами кліпає.

      – Що ж, заходь, – відчинила двері. – Думала, що звик, а ти знову за старе? – а лозина біля порога аж проситься погуляти по спині малого. – Такі, як ти, усі при ділі – одні навчаються, інші працюють, то й тобі тинятися та ледарювати ніхто не дозволить. Гадаєш, легко просити в багатіїв роботу для такого непокірного