Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

мій тато в старих і латаних, а я взагалі босяка аж до морозів.

      – То й що?

      – Несправедливий він, і нас бив незаслужено, – шморгнув носом і витер його рукавом.

      – А навіщо на портреті цареві очі виколов? – ще не було такого, щоб дід про щось не довідався, тож і така новина його не оминула.

      – Бо на городі в батюшки наймити та прихожани задарма працювали, а він усе царя хвалив. Виходить, той не бачить, що тут коїться! Тоді навіщо йому очі?

      – Оце до чого додумався! – Карпо аж завмер. – Я вважав тебе майже дорослим, а ти, виходить, ще дитина, – аж не дихнути було сивому запорожцю.

      За розмовами вони й матір не помітили, яка тихо підійшла до них. А їй нескладно було здогадатися, що між ними – старим і малим – є якісь секрети.

      – Про що то ви говорили? – відчувалося, що вона наполягає на відповіді.

      – Про те, Насте, що у вашій хаті дорослі вже не звуть Миколу II царем-батюшкою, а Миколкою Кривавим, захисником поміщиків-кровопивців, – одразу придумав, що сказати. – Хіба не так, скажеш, останні два роки всі люди царя лають? Та все про революцію… А ми ще не знаємо, чим воно скінчиться. Як би проти нас не обернулося, – він ніколи не захищав царя, але й усе нове його лякало. Знав війну, знав розруху, не оминув його і голод, тільки жодної революції на його шляху не трапилося.

      – І це тому він царю очі виколупав? – здогадавшись про все, ладна була дати малому потиличника. – За такі витівки довелося батькові купу грошей на вітер викинути – новий портрет царя з Ізюма привезти, ще й гостинця доброго отцю Сергію, аби цьому розумнику дозволив школу закінчити, – тепер її руки вже збиралися нам’яти малому вуха. – Найкращим учнем був, а потім… неначе сказився, – уже й потяглася до вух, але дід її спинив.

      – То й докажи, – наполягав, – усе забрав, а батька з двору вигнав, – і про це йому розказали. – Дитина того царя ніколи не бачила, а через такого попа зненавиділа, – йому вкрай треба було все розставити на свої місця. Сам неначе й спокійний, а культя від хвилювання стукала все сильніше, уже й рукою її хапав, а вона, клята, знову била підмерзлу землю. – Нехай тобі це буде наукою, – дід аж нагнувся до насупленого хлопчини. – Так би на якогось писаря вивчився, а тепер будеш наймитувати, щоденною працею заробляти на кусень хліба в місцевих багатіїв. Гадаєш, там правди більше?

      «Не те кажеш, старий невдахо, не те, – уже лаяв себе. – Хлопець гарячкуватий, запальний, гостро відчуває несправедливість, а та відвага, яку ти в ньому виховував, штовхнула його на дії прямі й різкі. Виходить, ти більше винен, ніж він сам».

      – Нічого, у них скоро землю заберуть, а ми з батьком купимо, – не розгубився Гриць і так стиснув кулаки, що вони аж посиніли.

      – Ти дивись! Він у тебе скоро битиметься, а потім у якусь халепу влізе, – навіть не здогадувався старий, що так воно й буде.

      Сам усе щось ковтав, а вона, витираючи сльози, ледве повторила слова отця Сергія: «Закончіт на вісєліце». Ще й додала: «Так кричав по-московськи, що аж слина з рота бризкала». А потім обняла сина і ще голосніше заридала.

      На