Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

– повідомляла їм новину. – Краще на піч залізьте, там він вас не дістане, – радила трохи розгубленим хлопчакам, які косилися на сповиту ляльку, що лежала поряд із матір’ю.

      Таке вигадавши, сама ледь не засміялася, та все ж знову стала серйозною, адже хотілося, щоб у цій хаті нарешті настав спокій. А хлопчаки, хоча й пирхали, на піч усе-таки полізли. Шаруділи просом, яке там сушилося, та перешіптувались, але голосу, про всяк випадок, не подавали.

      – Будьте здорові та чекайте на свого батька! – на тому й зачинила повитуха їхні двері. – А що, і дасть прикурити, – знову повторила, чуючи його крик і в сінях. – Дістанеться й Мусію, коли додому прийде. Літом у коморі б сховався чи на горищі, а тепер скрізь холодно.

      Чомусь сумнівалася, що буде в них спокій, навіть коли він виросте. Якби хтось у неї спитав, звідки таке взялося, вона б не відповіла, бо й на думці такого не було. А поганої думки завжди боялася, тож і цю назад сховала б, але точно знала, що й одному не вдалося навіть неповоротку схопити. Слово стримати можна, а думка сама собі господиня, де хоче, там і літає. Тому одразу про Бога та святих згадала: «Допоможи їм, Миколаю угоднику, виростити цю дитину. Самим важко буде, дуже важко». І таке не знає, звідки взялося.

      Хоча й не впевнена була, що все вийде саме так, однак того вечора отець Сергій Любарський та псаломщик Василь Бутовський у дерев’яній Миколаївській церкві Цареборисова охрестили дитину. У метричній посвідці записали, що в родині мешканця Цареборисова Мусія Никифоровича Савона та його законної дружини Анастасії Гаврилівни народився син Григорій. Вона там теж була і дитину на руках тримала, адже нарекли її хрещеною бабусею. Із церкви слідом за ними шкутильгав і дід Карпо, який вважався тут старим запорожцем. Ніхто не знав, де він утратив ногу, бо вже давно замість неї була дерев’яна культя, але спираючись на палицю, намагався не відставати. Дехто при зустрічі кланявся йому, дехто відвертався, переказуючи іншим, що той дід – старий відьмак, в якого сам домовик у хаті замітає. Звідки таке взялося, ніхто б не збагнув, як і те, що цей дід заподіяв комусь лихо. Усе ж дещиця правди в тому була, адже складно було витримати погляд Карпа більше двох хвилин. Тільки це не про Настю – давно звикнувши до нього, вона лише сміялася з інших, ба більше: привітно зустрічала свекрового товариша, розуміючи, як непросто йому доживати віку в сумній порожній хаті.

      Шкодував Карпо за Никифором, який так рано їх покинув, бо лише з ним він був відвертим і міг довго сидіти під цим двором на сухій осиковій колоді. Шкодував і заздрив, вважаючи, що архангел Михаїл забрав друга до свого воїнства, а він, як не просився, мусить далі тягати свою культю. Тепер сам, бува, посидить тут трохи та побубонить собі під носа, бо дослухатися до його розмов ніхто не збирається.

      – Ти, Насте, ось що… – кахикав у кулак. – Слідкуй за хлопчиком, – наказував, коли вони з Мусієм до хати повернули. – Непросте дитя народилося! – цієї хвилини в його очах неначе одна за одною спалахували блискавки. – Непросте… – повторив ще раз. – Тому й не довіряй його