Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

спитає інколи та далі править своє. Коли про Гриця зайшлося, то й фотокартку до нього піднесла. – Дивно тільки: ні на що не скаржився, нікого не лаяв, і на все знаходив якісь слова. – Видно, тепер зрозуміти не могла: як же він жив на цьому світі? – Виходить, я тебе не цінувала, усе щось мені не так було. Прости мене, любий! – сама терпіла, аби на крик не зірватися. – Яка я без тебе господиня? – а руки так і складаються хрестом на грудях.

      Тепер рада була діду все розказати.

      – І де взялися оті дезертири з фронту? Віддав би їм одразу і гроші, й коня, то, може, й не вдарили б прикладом по голові, – усе журилася. – Ніщо біди не провіщало, – подивилася Карпові в очі, аби їй повірив. – Зарізав він кабанчика, а я хліба напекла та сиру наробила, ото й повіз він усе те у Святогірський монастир. Монахи завжди своїм обходилися, тепер же годувати поранених із фронту треба. Сусід недавно цілий віз усякої всячини туди відвіз, а ми хоч трохи вирішили підзаробити, поки на Таврію не вирушив. І повертався, ще коли не стемніло, уже й до Цареборисова майже доїхав. Правда, якби десь далі, то замерз би, а на нашій дорозі завжди хтось та й трапиться, інколи навіть цілі гурти людей кудись прямують, – продовжувала. – А я, побачивши підводу під двором, одразу вискочила його зустрічати. Думала: зайде до хати, та будемо гроші рахувати, а він на возі немов мрець лежить. І що робити? Кого кликати, коли за погонича старий дід? Тож узяла його на руки та й понесла сама. А потім усе себе лаяла за те, що таке дурне надумала – харчі продавати, коли завтра й самим не буде чого їсти. Нормально жили, навіть на життя ніколи не скаржилися, та й, дякувати Богові, діти не ледачі виросли, тож усі разом на хліб собі заробили б, – так вона думала про свою сім’ю. – Тепер як встанеш, Мусію, більше й слова поганого від мене не почуєш, і мішки на спині в Таврії не носитимеш, – поглянувши на свої зовсім не жіночі руки, знову склала їх та до грудей притулила. – Комусь, може, ми смішними здавалися, – зиркнула на Карпа та аж засоромилась, – але жили душа в душу.

      І так Карпові сподобалися ті слова, що він мало не заплакав. Ішов не поспішаючи додому та далі дивувався: «Неначе таких двоє різних зібралося, а все-таки любов була між ними». Біля свого двору навіть спинився: «І неправда, що то стихійне лихо, як колись казали старі козаки. Любов – то нагорода від Господа». Поглянув на небо та помовчав – дякував за те, що і в його серце кинув колись жаринку палкого кохання.

      А за годину вже вкотре діставав свою торбину для далекої дороги. Знову думав про Самарський монастир, де можна знайти мир та спокій, чого так йому не вистачало останнім часом. Але й Гриця хотілося діждатись і побачити, як людям землю роздаватимуть, про що знову тут заговорили. Тож, пошарудівши сухарями, знову повісив торбину біля порога.

      Думав Карпо, що петроградські події сюди не скоро доберуться, а коли щось і станеться, то в місті, а не в слободі, де про зречення царя й досі переказувати бояться. До того ж, здавалося, усе й без них зробиться. Коли з іншого боку на все це погляне, ще й добре поскубе свого оселедця,