Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Політ ворона. Доля отамана
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-6196-9



Скачать книгу

поки мітингували, до них із навколишніх сіл люди позбігалися, тоді й вирішили рушати до влади. А коли дорогою ще й місцеві приєдналися, на майдані всім і місця не вистачило, уздовж вулиць стояли один біля одного скільки око бачить. І знову біля реального училища та міської думи розпочався мітинг, кінця якого ми так і не дочекалися, а кажуть, що аж до ночі там кричали.

      – Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.

      – Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.

      – А може, й правда, що з того щось добре вийде, – Настя ж, здається, раділа. – Коли вже немає царя, то нехай той Тимчасовий уряд щось робить, а робітничі та солдатські комітети допомагають. Уже коли почали, треба до кінця йти, – сама аж розчервонілася, хоча в хаті було зовсім не жарко.

      – Не про кінець мова, це лише початок, – що далі, то все більш сумним ставав дід. – На тому майдані вчора відбулася наступна демонстрація, – продовжував, – присвячена пам’яті борців за революцію. Нехай би в Петрограді, а в нас ніхто їх не бачив – але навіть панахиду відслужили.

      – Невже?! Ще зовсім недавно по всіх церквах проклинали антихристів-бунтівників і царя славили, – її здивовані очі аж круглими зробилися.

      – Отакі ми є, – сам дивувався, як швидко все змінюється. – Раніше, було, не відірвати селянина від його роботи, не витягти з двору, а тепер усе навпаки: два тижні ніхто не працює! – дід так дивувався, що аж його кошлаті брови лізли одна на другу. – Щоб так задурити людям голови!.. – недоказавши, він махнув рукою. – Але згадаєш мої слова: це ненадовго, скоро знову ніхто їх на ті мітинги не витягне.

      – Ні, ходитимуть, бо так далі бути не може! – вона аж підвелася, аби не кричати Мусію на вухо. – Раз так взялися, заберуть у поміщиків землю. Ось побачите! Нам нічого, а їм усе, це ж несправедливо!

      Коли він зачиняв двері, вона вже вигукувала все,