Капітан Смуток. Сергій Мартинюк

пізніші інтерпретації сказаного людською мовою, не більше. Істинність скороминуща, і в тому її цінність та вага.

      Я глибоко переконаний, хоча Пі й не розділяє моєї думки, що саме ми, люди, надаємо первинного змісту багатьом явищам і процесам. Це ми придумали Бога, в якомусь сенсі матеріалізували його і в нього ж повірили. Нам потрібен був хтось такий, як він,– недосяжний, могутній, мотивуюче-надихаючий, терпеливий… словом, хтось такий, на кого завжди можна з тупою полегкістю спихнути все. А ще такий, який так чи інакше підтримував би в людині спортивний інтерес до себе, непізнаного. Конче потрібен.

      Що стосується Елли, бідолашної Елли, випаленої зсередини вогнем власних неспроможностей, то дешева придорожня повія могла бути просто дешевою придорожньою повією, без особливої історії та підтекстів. Просто тілом, з дешевим, як її мешти, іменем.

      Якоїсь миті мені здалося, що Елла зараз скаже щось дуже важливе. Визначальне для всіх присутніх. Цього строкатого товариства поважних злидарів та відлюдників. Кожен з присутніх тут претендував на щось більше, але ніхто достеменно не знав, яке це «щось більше» хоча б на вигляд.

      Одна з найбільших проблем невдах полягає в тому, що вони не вміють візуалізувати свої мрії. Уявляти їх в деталях, тим самим спрощуючи рух до втілення цих мрій.

      Здалеку знову долинув крик – чи то дитини, чи то пташки. Ми здригнулись.

      5

      – Нічого не пам’ятаю…

      Голос Елли не звучав так, як мав би звучати голос жінки за сорок. Він мляво бринів голосом мертвої людини, висипався холодним піском безтурботності з її дрібнозубого маленького рота. З нього точно не найкраще пахтіло, але певним щодо того я не був. Елла говорила, розмірено хитаючись вперед і назад. Амплітуда цих рухів гіпнотизувала. Мене занудило, але блювати не було чим – ми нормально не їли вже другий день. Десь поблизу крізь ніч мчав потяг.

      – Ні, пам’ятаю бабку покійну. Її зжер рак матки ще у вісімдесятих. Мудра жінка була. Хитра. Трьох чоловіків пережила, хоча й доживала останні роки в інтернаті зі слабоумними та каліками. Я любила туди приходити малою. Там було набагато цікавіше, ніж у зоопарку, кіно чи на танцях у клубі. Там був один бевзь із постійно перемотаною головою – мав паршиву звичку битися нею об стіни. Він завжди кричав мені: «Покажи труси, покажи труси, сука!» Я перший раз як почула це, так і змокріла. Мені було вісім, може десять. А бабка… бабка завжди мені казала, що треба жити і робити щось хороше, а не жити і не робити нічого поганого. От. Бабки нема, а слова в голові й досі сидять.

      Пі кинув під ноги недопалок і розтер його кедом. Зітхнув. Почухав коліно.

      – І як? У тебе вийшло так жити? – Він уважно глянув на її змарнілий профіль.

      – Думаю, так. У цьому світі не так багато людей, що роблять його хорошим. Більше виродків, які цим хорошим користуються. А я хороша.– Елла голосно розсміялась і смачно відхаркнувши, сплюнула на асфальт.

      Зорі цієї ночі були дуже близько – здавалось, сягнеш зараз