Капітан Смуток. Сергій Мартинюк

Про всяк випадок ти завжди можеш відповісти долі неочікуваним кульбітом зі свого боку. І тоді вже нехай вона слідкує за мозаїкою.

      Найбільш образливим було те, що під час побиття ці двоє навіть цигарок із губ не випустили. Я чітко фіксував гострий запах солярки від їхніх рук, затхлий душок немитих чоловічих промежин, прокуреність віддиху та нудотний аромат дешевої туалетної води. Один з них, із золотим зубом, у білій кепці з написом «Everlast», смачно відригнув в процесі, і я мало не виблював від гидкого смороду неперетравленої ковбаси зі спиртним. Але стримався, бо на той момент ледь не захлинався власною кров’ю.

      Попри таку показну жорстокість, ці окуні були жалюгідними та смішними. Далеко не такими грізними й безкомпромісними, як бандюки з нашого дитинства. Я й досі пам’ятаю ті обличчя, профілі, жести і холодний метал поглядів… Суворолика братва в куртках різного ступеня потертості та якості шкірзамінника (байдуже – літо чи зима на вулиці), хто на колесах, а хто на своїх двох. Дрібний рекет, що кришував наші ринки з кіосками по районах. Політичні схеми, само собою, і багато чого іншого, далекого від пізнань і уявлень дитини, яка хоч і виростала в дев’яностих, та все ж лишалася дитиною.

      Про все це я чув і від Пі, і від дорослих. Дещо читав у міській пресі, а дещо бачив і на власні очі. В нашому маленькому містечку плавала така ж дрібна риба, хоча гонору їй було не позичати. Коли крутелики з’ясовували між собою стосунки, міліція намагалася в їхні справи не втручатися, очікуючи на ситуативного переможця й того, з ким їй доведеться мати справу найближчим часом. Були й розбірки посерйозніше: одного разу невідомі в масках і при «калашах» розстріляли за вечерею бізнесмена з його дружиною, малими дітьми та доберманом. Співчувало все Дубно, хоча самого бізнесмена, ясна річ, знали одиниці.

      Сьогоднішні мої кривдники робили все швидко, професійно і холоднокровно. Я не вважав за потрібне чинити незнайомцям опір або кликати когось на допомогу. Вони забрали і мій гаманець (смішно, але там, окрім тридцяти з лишком гривень, недійсної кредитки та якогось сміття, нічого не було) і стареньку мобілку «Nokia», з якою ми були нерозлучні останніх років п’ять. Потім нападники зникли. Як зник ще раніше в невідомому напрямку Пі.

      Той Пі, який три дні тому зненацька покликав мене з собою, і я, замість підготовки до співбесіди перед отриманням першої в житті серйозної роботи, кинувся в дорогу, сповна розуміючи: більше такого запрошення може й не бути. За стільки років нашого знайомства (дружби!) мені нарешті випав шанс утнути щось дійсно вагоме, достоту божевільне і непередбачуване. Чи не задля саме такого пориву весь цей рейвах навколо, що його хтось колись із легкої руки назвав життям?

      Зрештою, можна весь свій вік так і лишатися в стінах малосімейки, де під пильною опікою матері минали мої дитинство, юність та конала в агонії молодість. Там же і померти, сонно жуючи мамині котлети (в кращі часи – коли було м’ясо), перемикаючи по колу обридлі канали з убогими реаліті-шоу, гортаючи десятки раз перечитаного «Робінзона Крузо»