Капітан Смуток. Сергій Мартинюк

Пі говорив спокійно і замріяно. Пускав у небо кружала диму, з непідробним інтересом вивчаючи блукаючим поглядом зоряне шатро над головою. Одне з його колін великим, блідим та волохатим оком допитливо визирало з порваних джинсів.– Не час відлежуватися. Ну серйозно. Підіймайся. Та й дама ж тут як-не-як…

      Я знайшов сили підвестися. Ніщо нас не мотивує так, як прикре бажання натовкти комусь пику. Комусь, хто нахабно посягнув на основи елементарної людяності. І рятувало Пі зараз тільки те, що я жодного разу в житті нікому не товк пики – чомусь ніколи не мав на те реальних причин (можливостей? сили волі?), хоча їх завжди вистачало тим, хто товк пику мені. Хто вивищувався наді мною в пустопорожніх намаганнях самоствердитися, отримуючи натомість розчарування від моєї неспроможності (небажання?) опиратися.

      Дешеві блазні. Сліпі дурні. Безголові телепні. Безмозкі пустодзвони. Безпечні шалапути. Повні бовдури та їм подібні. Я був вище їх усіх. Вище цивілізації показного оспівування культу сили і примусу. Я пив воду з-під крана, поки інші пили чужу кров, повчально приговорюючи при цьому, що вода з труб нас вбиває. Я їв перловку, поки інші жерли м’ясо, виступаючи при цьому проти живих новорічних ялинок і вирубування лісів.

      Кров з носа припинила юшити, мій світшот із сірого став брудно-коричневим, ноги зрадницьки підкошувались, але я встояв. У світлі місяця та ліхтаря моя закривавлена фізіономія могла легко зійти на добротний мейкап монстра з популярного серіалу про зомбі. Втім, нікого, судячи з реакції присутніх, ситуація не турбувала. Ні умиротвореного травневою ніччю Пі, ні його гарноокої, змарудженої життям подруги. Я зняв із себе брудний светр і сховав його в наплічник, залишившись у футболці з каліфорнійським узбережжям на ній. Де ти, мій неозорий океане?

      – Це Елла. Знайомся. Вона, щоб ти собі розумів, з Дрогобича. Уяви, мені двадцять вісім, а я досі не був там… Що за місто й люди – хрін його зна. А де я тільки не був за останні десять, зауваж. З ким я тільки не був!.. Хто тільки зі мною не був і що не робив! – Одна половина його обличчя усміхалась, інша – щось мислила. Пі дивився наче повз мене. Повз світ, повз це випадкове життя на прижитомирському узбіччі і тривожну темінь навколишніх полів. Кудись між минулим і майбутнім, у незриму площину, де, можливо, закладаються підвалини якихось важливих життєвих рішень, до яких дістаються тільки одиниці. У такі миті я завжди підсвідомо молив Бога, щоб Пі повернувся до реальності. До світу живих людей і їхніх священних помилок.– Дивно все це… Розкажи щось про Дрогобич. Яким ти його пам’ятаєш. Люблю оповіді з минулого.

      Ніхто не звертав особливої уваги на мою примарну постать поруч. Так, ніби я був бездушним компонентом тутешнього краєвиду. Ще одним сміттєвим баком, ліхтарем над головами, сонним хрущем угорі чи бундючним окриком невиспаного далекобійника на заправці. Сказати, що для мене це було чимось новим, я не можу – комусь на життя випадає бути героєм дворових епосів та сердечних драм, а комусь – мовчазним статистом чужих історій. І ті, і інші життєво потрібні. Я статист – таке