Зверь выходит из вод. Андрей Васильевич Гамоцкий

думки.

      Михалыч злобно взглянул на пациента, но промолчал. Сделал трескучую затяжку.

      Вежливо продолжил:

      – То, что вы сказали по поводу поэтического крика, это любопытно. Но ведь на самом деле жизнь от этого крика не меняется.

      – Хто знає. Можливо і змінюється. Принаймні для поета. Чи для того, хто прочитав. Якщо б вірші нічого не змінювали, то були б зовсім марні – невже їх би до сих пір писали? Якщо пишуть, то значить, якийсь у цьому є сенс.

      – Но жизнь – это другое. Это то, что происходит между криком и стихом. Обычная, нормальная, спокойная жизнь. Житейская жизнь, так сказать. Чтобы ее хорошо, правильно, с пользой прожить – это тоже своего рода поэзия. Как вам такая мысль?

      – Але не при цьому режимі.

      – Опять-двадцать пять! Так что же при нем не так?

      – Це життя раба. А життя раба – не життя, а існування. Людина гідна не нікчемного животіння, а справжнього життя – насиченого, цілісного, життя, що виражає його потребу в особистому зростанні. Проте, радянська людина навіть не особистість. Вона лише механізм жорстокої системи, гвинтик, що функціонує. Одиниця. Безсловесна і покірна. Зацькована, нікому не потрібна, беззахисна. Безсловесна і покірна. Раб, одним словом.

      – Глупости какие. Человек – существо социальное. Ячейка общества. А социалистическое общество дает каждому по возможностям, и от каждого по потребностям.

      – Що ж, мушу вас запевнити, у людині набагато більше звіриного, аніж нам цього хотілося би.

      – Что вы такое страшное говорите? – усмехнулся Михалыч.

      – Так, саме так. Ми і є тварини. Лише одягнуті у костюми.

      – Вы сами тоже считаете себя животным?

      – Не має значення, як я вважаю. Факт залишається історично доведеним.

      – Раз вы так ударились в дарвинизм, то при чем тут тогда советский строй?

      – Це протиправний, антигуманний режим. Людина, як і будь-яка жива істота, любить свободу. У неволі вона перетворюється на аморфну, тупу, керовану масу. Я хочу жити у свободі, а цей режим душить будь-які прояви свободи.

      – И как вы это можете доказать? – заинтересовался Михалыч.

      – Те, що я беззахисний сиджу перед вами – вже доказ. Те, що мене запроторили, як я розумію, в психіатричній лікарні, і насильно тут утримують – вже тому доказ.

      – А вы что, считаете себя здоровым?

      – Так, вважаю. І я вимагаю дотримання моїх людських прав.

      Михалыч, шумно отодвигая стул, встал, потянулся. Что-то в его обрюзгшем, дрябло-пузатом организме пробурчало. Зашагал, заложив руки за спину. Вид у него был задумчивый, благожелательный. Вот-вот казалось, что он начнет насвистывать мелодию.

      – Знаете, милейший, не получается, – мягко произнес Михалыч. – Спорно ваше убеждение, так сказать. Если мы выйдем на улицу и спросим у первого встречного гражданина – в свободном он государстве живет или нет – он ответит, что в свободном.

      – Звичайно, відповість. Тому що боїться.

      – Боится? – наивно удивился доктор.

      – Так, боїться. Повертаючись до наших азів, що вільнодумство карається,