.

місці.

      – Ви в цьому впевнені?

      – Цілком.

      – Сподіваюся, ви не думаєте, що німець їхав глухої ночі велосипедом, та ще й з хлопчиком на руках?

      – Звісно, ні.

      – Тоді як ви все це пояснюєте?

      – Можливо, вони взяли велосипед для відвернення уваги, сховали його десь, а самі пішли пішки.

      – Усе може бути. Але, погодьтеся самі, якийсь дивний спосіб відвернути увагу. Адже в комірчині стояли й інші велосипеди?

      – Атож.

      – Чи не краще йому було б сховати два велосипеди, якщо він хотів навести вас на думку, що вони поїхали, а не пішли пішки?

      – Маєте рацію.

      – Отож-бо й воно. Ні, ця теорія нікуди не годиться. Але саме собою зникнення велосипеда може послужити відправним пунктом для подальшого розслідування. Зрештою, це не така річ, яку легко сховати або знищити. Ще одне запитання: чи хтось відвідував підлітка напередодні його втечі?

      – Ні.

      – Можливо, на його ім’я були якісь листи?

      – Так, один лист був.

      – Від кого?

      – Від його батька.

      – Ви переглядаєте пошту своїх учнів?

      – Ні.

      – Чому ж вирішили, що лист прийшов від його батька?

      – Конверт був із гербом, й адреса написана незграбним почерком герцога. До того ж герцог сам згадав, що писав синові.

      – Як часто хлопчик отримував листи до цього?

      – Останніми днями на його ім’я нічого не було.

      – А з Франції йому часом не писали?

      – Жодного разу.

      – Ви, звісно, розумієте, до чого я хилю. Або лорда Солтайра викрали силою, або він утік із власної волі. Остання гіпотеза підказує, що хлопчик не міг би зважитися на такий вчинок без зовнішнього впливу. Якщо до нього ніхто не приходив, отже, вплив відбувався за допомогою листів. Ось чому мені важливо знати, хто йому писав.

      – Навряд чи зможу тут чимось вам допомогти. Наскільки я знаю, йому писав лише батько.

      – І батьківський лист надійшов у день втечі. Які взаємини були між батьком і сином: хороші, дружні?

      – Його світлість нікого не удостоює своєї дружби, його поглинули важливі державні справи. Навряд чи йому доступні звичайні людські почуття. Але по-своєму він ставився до сина незле.

      – Однак серцем хлопчик був цілком на боці матері?

      – Ще б пак.

      – Він сам це казав?

      – Ні.

      – А хто? Герцог?

      – Ну що ви! Певна річ, ні!

      – Тоді звідки про це знаєте?

      – Мені доводилося не раз бесідувати з секретарем його світлості, містером Джеймсом Вайлдером. Він і поінформував мене потай про настрої лорда Солтайра.

      – Зрозуміло. До речі, останній лист герцога знайшли в кімнаті хлопчика вже після втечі?

      – Ні, він узяв його зі собою… Містере Голмс, чи не час нам уже на вокзал?

      – Зараз накажу викликати кеб. Через чверть години будемо до ваших послуг. Якщо маєте намір телеграфувати додому, містере Гакстейбл, нехай там у вас думають, що розслідування все ще ведуть у Ліверпулі. Адже, здається,