Вампір із Сассексу (збірник). Артур Конан Дойл

що здавалася замалою для такого набору вчених ступенів, випередила його на кілька секунд. Услід за нею з’явився й він сам, чоловік високий, поважний, величний – уособлення витримки та твердості духу. І не встигли ще двері зачинитися за ним, як відвідувач cперся руками об стіл, повільно осів на підлогу і, втративши свідомість, розпростерся всім своїм могутнім тілом на ведмежій шкурі перед нашим каміном.

      Ми схопилися з місць і хвилину мовчки, здивовано витріщалися на цей величезний уламок корабля, який занесла до нас раптова й нищівна буря з далекого океану життя. Та Голмс усе ж мерщій підсунув йому подушку під голову, а я підніс до його вуст чарку коньяку. Повне бліде обличчя незнайомця борознили глибокі зморшки; під опухлими очима залягли синюваті тіні; куточки розтуленого рота були скорботно опущені; на подвійному підборідді рясніла щетина. Мабуть, він приїхав здалеку, оскільки його комірець і сорочка забруднилися, нечесане волосся пасмами спадало на високе, гарне чоло. Перед нами лежав чоловік, котрого спіткала якась недоля.

      – Що з ним, Ватсоне? – спитав Голмс.

      – Повний занепад сил… ймовірно, від голоду та перевтоми, – відповів я, тримаючи пальці на його кисті, де тоненькою, ледве відчутною ниточкою пульсувало життя.

      – Зворотний маршрут до Меклтона. Це на півночі Англії, – зауважив Голмс, виймаючи в нього з кишеньки для годинника залізничний квиток. – Зараз ще немає дванадцятої. Раненько ж йому довелося їхати!

      Припухлі повіки нашого гостя сіпнулися, і чоловік подивився на нас сірими очима з абсолютно відсутнім поглядом. Через хвилину він зі зусиллям зіп’явся на ноги й почервонів від сорому.

      – Даруйте, містере Голмс. Ця слабкість – наслідок нервових переживань. Ні, дякую… Склянка молока з сухарем – і все минеться. Містере Голмс, я приїхав сюди, щоб забрати вас із собою. Мені здавалося, що ніяка телеграма не дасть вам належної оцінки невідкладності цієї справи.

      – Коли ви остаточно одужа…

      – Я почуваюся чудово. Ніяк не зрозумію, що зі мною сталося. Містере Голмс, прошу вас поїхати до Меклтона першим потягом.

      Голмс похитав головою:

      – Мій колега, доктор Ватсон, підтвердить вам, що ми з ним дуже зайняті. Мені вже видали аванс на розслідування зникнення документів Феррера, крім цього, днями починається слухання справи про вбивство в Абергавенні. Поїхати з Лондона мене може змусити хіба що щось надважливе.

      – Надважливе! – наш гість підняв руки. – Невже ви не чули про викрадення єдиного сина герцога Голдернесса?

      – Герцога Голдернесса? Колишнього міністра?

      – Саме так! Ми доклали чимало зусиль, аби це не потрапило в пресу, але у вчорашньому «Глобусі» все ж промайнули певні чутки. Я думав, що вони й до вас дісталися.

      Голмс простягнув свою довгу, худу руку та зняв із полиці том енциклопедичного довідника на літеру «Г».

      – Голдернесс, шостий герцог, кавалер ордена Підв’язки, член Таємної ради… і так далі, до нескінченності. Барон Боверлі, граф Карстон… Боже милий, скільки титулів! Голова суду графства Геллемшир (із 1900-го). Одружений із Едіт, донькою сера Чарльза Епплдора