Вампір із Сассексу (збірник). Артур Конан Дойл

про свою матір?

      – Ще б пак!

      – Дуже, дуже цікавий характер. А ось іще один цікавий для мене момент: дивні витівки леді щодо свого малюка та до вашого сина відбувалися одночасно?

      – У першому випадку – так. Вона наче знавісніла й зірвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек. Місіс Мезон ні на що не скаржилася.

      – Це, звісно, ускладнює справу…

      – Я не зовсім розумію вас, містере Голмс!

      – Можливо. Просто створюю попередню теорію та чекаю, поки час дасть мені в руки нові факти. Це кепська звичка, містере Ферґюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повідомив вам перебільшену оцінку моїх наукових методів. Поки що скажу лише, що ваша справа не здається мені нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.

* * *

      Був сірий туманний листопадовий вечір, коли ми, залишивши свої речі в містечку, підходили до старовинної ізольованої ферми, в якій жив Ферґюсон. Сам господар чекав нас у великій центральній залі. У стародавньому каміні палав вогонь… На стінах висіла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.

      – Ого, – сказав він, – а це що таке?

      У корзині в кутку лежав собака. Він повільно встав і підійшов до свого господаря. Тварина ступала з важкістю. Її задні лапи рухалися якось дивно, а хвіст був опущений униз. Вона лизнула руку містера Ферґюсона.

      – Що ж це таке, містере Ферґюсон?

      – Собака!

      – А що з ним?

      – Це загадка навіть для ветеринара. Щось на кшталт паралічу… Якийсь дивний менінгіт, пояснив лікар.

      Темні очі собаки зупинилися на нас. Він, безумовно, розумів, що розмова – про нього.

      – І це сталося раптово?

      – За одну ніч!

      – Давно?

      – Десь місяців чотири тому.

      – Дуже цікаво. Дуже показово…

      – Що ви бачите в цьому, містере Голмс?

      – Підтвердження своїх думок!

      – Змилуйся, Господи, про що ви думаєте, містере Голмс? Можливо, усе це для вас – лише цікавий ребус. Але для мене це – питання життя та смерті. Моя дружина – злочинець, моє маля – у постійній небезпеці… Не бавтеся зі мною, містере Голмс! Усе це дуже серйозно.

      Він весь аж тремтів. Голмс по-дружньому взяв чоловіка під лікоть.

      – Боюся, вам буде дуже важко, якщо не вирішити цю загадку, – сказав він. – Я хотів би пошкодувати вас, наскільки це в моїх силах. Зараз нічого більше сказати не можу, але сподіваюся, що закінчу цю справу, перш ніж залишу вашу оселю.

      – Дай Боже, містере Голмс!.. Даруйте, джентльмени. Я піду нагору в покій дружини й з’ясую, чи немає там якихось змін.

      Минуло кілька хвилин.

      Коли наш господар повернувся, з його темного обличчя неважко було здогадатися, що все було, як і раніше. З ним прийшла висока, худорлява та смаглява дівчина.

      – А чай готовий, Долорес? – спитав Ферґюсон. – Простежте, щоб вашій господині нічого не бракувало.

      – Вона дуже хвора, – заридала Долорес, обурено дивлячись на Ферґюсона. – Вона не хоче їсти. Вона нездужає… Потрібен лікар. Я боюся залишатися з нею без медика.

      Ферґюсон питально поглянув