Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

за метр від нас, насторожено косував на Брукс.

      – Вона в мене шляхетна, не скривдить людини.

      – Добре. Добре… – підійшов ближче, дивився вже на мене. Тільки на мене. – Як же швидко ви надрукували мою працю.

      Отут би мені: «Серйозно? Думаєте, сто сторінок карлючок можна опрацювати за такий короткий термін? Це неможливо! Взагалі неможливо. Я намагалася, але здався навіть мій ноут! Згорів! Чи то був вірус… Не знаю! Зараз технарі з’ясовують, тому – соррі. Ніяк не зможу допомогти! Не маю технічної змоги!»

      – До завершення ще далеко, – ляпає мій клятий язик. Засмучуюся: як же я вмію сама собі відрізати шляхи до відступу. Зітхаю, додаю щиросердно: – Чесно!

      – Чому?

      – У вас почерк дуже нерозбірливий. Доводиться по слову розшифровувати.

      – Вибачте, – відказує дідусь так винувато, що мені стає соромно.

      – Нічого. Все нормально, – заводжуся, пиха жене вперед, напролом. – У вас не найгірший почерк із тих, які мені траплялися. Упораюся.

      – Дякую. Ви така шляхетна дівчина.

      Розцвітаю. Пиляю себе подумки: дурепа довбана, ти вбитися готова, повісити на себе купу непотребу у вигляді божевільних нотаток старого діда, аби тільки почути оце: «Ви така шляхетна…» А далі що?!

      – Питань багато виникає. По суті, – кажу і з жахом усвідомлюю, що втягуюся в дурнувату, непотрібну мені дискусію. – Про людей, про людство, про кордони. Думаєте, людство виживе, якщо зникнуть кордони?

      – Хіба ви ніколи не мріяли йти і не зупинятися? Дійти до Червоного моря. Чи до Середземного? Чи до океану? Чи надовго затриматися на Тибеті? Хіба вас ніколи не дратувало, що люди… Такі самі люди, як ви, чомусь установили кордони, і вони, не ви, вирішуватимуть, чи можна вам до моря, океану, гір? Це ж не наша, не людська система координат! Ми ж розуміємо: на Землі існує одне людство, розкидане по материках, островах. Тому і планета має бути відкритою для всього людства і кожної окремої людини. Уся, без будь-яких кордонів.

      – Ви в це вірите?

      – А чому, по-вашому, Троцький так бився за ідеї перманентної революції? Аби знести кордони, – впевнено відповідає дідусь.

      Хто такий Троцький? Не знаю, але довіряю власній інтуїції: дарма я розпочала цю порожню, як бляшанка з-під пива, розмову. Як тепер зупинити її, обірвати, звести нанівець?

      – Але якщо знести кордони, всі як ломонуться – туди, де жити краще.

      – Кордони і заборони вже давно не здатні зупинити все, що є прикладом реалізації загальнолюдських цінностей. Досягнення науки, мистецтва, культури, технологій, медицини. Хіба для них хоч колись існували кордони? Вони надбання всього людства. Плід діяльності вільних особистостей, які ніколи не бачили кордонів. Вони творять історію людської цивілізації. Усе, що об’єднує людей, працює на розвиток людства. Та, попри очевидне, люди обкладаються дедалі новими кордонами, за які – зась: державними утвореннями, законами, релігійними правилами, суспільною мораллю, нескінченними пустопорожніми ініціаціями, які повинні прибити людину до однієї