На лезі клинка. Джо Аберкромби

моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому він скінчився, та й підсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Лоґен повісив над багаттям казанок і готував юшку з залишків м’яса, яке приніс із собою з лісу. Вранці йому доведеться знову вирушати у пошуках їжі. Маг може наздогнати його згодом, якщо він іще йому потрібний.

      Він помішував свою невибагливу страву і розмірковував, повертатися завтра на Північ чи рухатися далі на Південь, коли нараз почув тупіт копит на дорозі. Кінь один, і хода його неспішна. Лоґен відкинувся на плащ і став чекати. Почулося іржання, а за ним побрязкування упряжі. З-за пагорба вигулькнув вершник. Через бліде сонце, яке висіло низько на обрії, Лоґен не міг добре його розгледіти, але видно було, що вершник почувався у сідлі скуто і незграбно, як людина, котра не звикла до подорожей. Він обережно направив свого коня у сторону багаття і зупинився за декілька ярдів.

      – Доброго вечора, – привітався вершник.

      Він виглядав зовсім не так, як уявляв собі Лоґен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, і нервовою усмішкою. Він видавався радше мокрим, аніж мудрим, і аж ніяк не таким могутнім, що простим людям і не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним і хворим, що цілком відповідало самопочуттю Лоґена.

      – Хіба в тебе не повинно бути якоїсь патериці?

      Молодика це здивувало.

      – Я не… як би це сказати… е-е… Я не маг. – Він затих і нервово облизав губи.

      – Духи казали мені очікувати мага, але вони часто помиляються.

      – Он як… ну, я – учень мага. Але мій учитель, великий Баяз, – і вершник шанобливо схилив голову, – не будь-хто, а Перший з-поміж магів, котрий осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Він велів мені знайти вас, – здалося, що він раптом засумнівався, – і привести… ви ж Лоґен Дев’ятипалий?

      Лоґен підніс ліву руку і поглянув на блідого молодика крізь прогалину на місці свого середнього пальця.

      – Ох, ну добре. – Учень мага хотів було зітхнути з полегшенням, але раптом осікся. – Ой, тобто… е-е… мені шкода, що так вийшло з пальцем.

      Лоґен розсміявся. Це сталося вперше з того часу, як він вибрався з річки. Нічого такого смішного хлопець не сказав, але Лоґен посміявся від душі. Це було приємне відчуття. Хлопець усміхнувся і з великою бідою якось зсунувся з сідла.

      – Я Малакус Кей.

      – Малакус який?

      – Кей, – мовив він, прямуючи до вогню.

      – Що це за ім’я таке?

      – Я зі Старої Імперії.

      Лоґен ніколи не чув про подібне місце.

      – З імперії, кажеш?

      – Ну, так, колись вона була імперією, наймогутнішою країною Земного кола. – Молодик незграбно присів біля багаття. – Але слава минулих днів давно зів’яла. Тепер це просто велетенське поле бою. – Лоґен кивнув. Він добре знав, про що йдеться. – Вона знаходиться далеко, на заході світу.

      Учень мага вказав рукою кудись у простір.

      Лоґен